Розділ восьмий

На горизонті лиш сходило сонце, коли норманський дракар прибув до Ісландії. На березі стояла група чоловіків на чолі з їхнім ярлом - Емілем. Голова селища височів скелею на фоні решти. Його волосся було заплетене в купу маленьких кос і зібране в хвіст. Міцне широке підборіддя прикрашала коротка борода. Блакить очей була ще гострішою, завдяки чорному гриму, нанесеному на повіки. Очі в інших чоловіків теж були підведені чорною фарбою.

Рагнар з Бьйорном першими зійшли з корабля привітатися. Обидва стали на одне коліно, схиливши голови і поклавши зброю перед собою на пісок.

- Діти Фінна живі? - спитав Еміль, поважним кивком дозволивши чоловікам встати.

- Так, ярле, - відповів Рагнар.

- Ведіть усіх сюди. Ми про них подбаємо.

Валькірія, тримаючи напівпритомного брата під руку, обережно ступила на землю. Подорож в морі добре відбилась на дітях. Усі були бліді, як мерці, з запалими очима та щоками.

- Валькірія? - спитався ярл, ступаючи назустріч.

Дівчина кивнула, підтягнувши руку Лейфа собі на плече.

Еміль підійшов ближче, взявши хлопчика на руки.

- Дітей Фінна я заберу до себе, а для вас вже підготовили гостьову хатину. Будьте як вдома, - посміхнувся ярл, беручи Валькірію за руку.

В гостьовій хатині чоловіків з двійнятами та Гуннаром прийняла темноволоса жінка з зеленими очима на ім'я Марта.

- О боги! Бідолашні діти! Скільки ж ви в морі пробули?! - розрепетувалась жінка, відбираючи у Рагнара двійнят.

- Два тижні… - прохрипів чоловік, нещасним поглядом роздивляючись бочку з водою. - Господине, дозволь напитись.

- Звісно, звісно, любчику, пий скільки хочеться! Води в нас вдосталь! - промовляла Марта, перевдягаючи дітей.

- Мамочко, це ти? - прошепотіла Фріда, ледве відкриваючи повіки.

- Фрідо, що ти верзеш? Ти ж знаєш, що мами вже немає! - насупився Магнус, витираючи кулачками сльози, що невгамовно текли по щокам.

Давши дітям по чашці теплого узвару і замотавши в ковдру, Марта промовила:

- Тепер я буду вашою мамою і подбаю про вас. Почекайте трішки, зараз я ще їсти приготую.

Рагнар спостерігав як жінка порається на кухні. В чорному казані вже кипіла вода. Нарізавши овочі та м'ясо кубиками, жінка закинула усе в воду, помішуючи дерев'яною ложкою. Через деякий час запах вже стояв на всю кухню.

- А хлопчик з чоловіком куди пішли? - запитала Марта, додаючи сіль в м'ясний суп.

- Розвантажувати корабель. Вони скоро прийдуть, - відповів Рагнар, встаючи зі стільця. - Може, вам чимось допомогти?

Марта мило посміхнулась, відмовляючись заперечним кивком.

- Сідайте, скоро сніданок буде готовий.

***

З порогу Еміля зустріла дружина. Інгрід була дуже красивою жінкою. На широкі плечі спадало довге хвилясте волосся, кольору воронячого крила. Погляд гострий, блакитні очі блищали завдяки чорній підводці. Побачивши кого веде чоловік, вона швидко вийшла на двір, беручи Валькірію під руку.

- Квіточко, коли ви востаннє їли? - стурбовано спитала жінка, нахиляючись до обличчя дівчини.

- Напевно, тиждень… тому, - з запинкою відповіла Валькірія, ледве втримуючи рівновагу.

Переглянувшись з Емілем, Інгрід повела дівчину до хати.

- Кохана, в нас є що поїсти?

- Так, хлопці вже снідають. Як хлопчик?

- Непритомний.

За великим дерев'яним столом сиділи двоє хлопців. Дужі парубки з темним коротким волоссям і блакитними очима. Одному було дев'ятнадцять, іншому сімнадцять. Обидва їли рагу з риби та овочів. Коли батьки занесли дітей, старший підвівся, взявши на руки материну «ношу».

- Хто це? - запитав Андерс, поглядаючи на бліду худесеньку дівчину.

- Ваші брат і сестра по крові Фінна, вашого дядька, - пояснила Інгрід, насипаючи ще гарячий суп в дерев'яні миски. - Любий, Андерсе, кладіть їх на ліжка біля груби. Я спробую погодувати.

Обидва кивнули, виконавши прохання жінки. Камін в цій хатині був більший, ніж вдома. Його кам’яні стінки були поєднані з двома кімнатами, в яких завжди було тепло. Хоч зараз літо, але клімат в цих краях холодний. Температура осіння. 

Витерши теплою хусткою спітнілі обличчя дітей, Інгрід почала їх по-черзі годувати. Молодший син Ларс притримував за голови обох, щоб нормально могли ковтати. Андерс з батьком пішли у справах.

Першою відкрила повіки Валькірія. Розглянувши дерев'яну стелю, вона підвелася на лікті оглядаючи кімнату. Дівчина лежала біля теплої кам'яної стіни, вкрита баранячим хутром. Поруч лежав брат. Було чутно як він сопить.

«Певно, скоро прокинеться.» - посміхнулась Валькірія погладивши рукою хлопчика по волоссю.

Відсунувши хутряну завісу, в кімнату заглянув Ларс. Перестрівшись поглядом з дівчиною, він посміхнувся і закрив завісу.

- Мамо, вона оговталась! - гукнув хлопець, віддаляючись від кімнати.

Валькірія повільно піднялась з ліжка, обережно ступаючи до виходу. Ноги досі були ватяними, в голові паморочилось.

- Ми вже в Ісландії? - спитала вона, намагаючись знайти опору. В очах пливло. Образи не хотіли ставати чіткими.

Ларс став біля неї, притримуючи за талію.

- Поклади руку мені на плече, я відведу тебе до крісла.

Виконавши прохання, Валькірія зовсім втратила рівновагу. Ноги, ніби, закам'яніли.

Інгрід дала дівчині чай, коли молодший син всадив її на крісло. З дерев'яної кружки йшов пар, що так приємно грів лице. Вдихнувши приємний аромат, Валькірія зробила декілька невеличких ковтків.

- Валькіріє, можеш нам розповісти, що сталося в Нормандії? - запитала Інгрід, сідаючи на сусіднє крісло.

Зібравши думки до купи, дівчина розповіла усе, що пам'ятала і те, що дізналась пізніше від Рагнара.

Під кінець розповіді лице Інгрід було вже похмурим, серйозним. Взявши руку Валькірії в свою, вона з рішучим поглядом промовила:

- Тепер ми ваша сім'я і я зроблю все, щоб ніхто вас не скривдив.