Розділ шостий

Валькірія стояла біля дерев'яної колиски, що повільно хиталась зі сторони в сторону. В ній, замотаний в хутро, лежав новонароджений хлопчик. Його темне волоссячко було густеньке, розкидане в хаотичному порядку маленькими пасмами. Валькірія погладила його по голові, наспівуючи стару колискову, що колись співала їй мама.

Тора мирно відпочивала після пологів, з примруженими очима поглядаючи на дітей. Цього разу вони були без батька. Фінн знову був у мандрах. Не зміг потрапити на день народження сина.

- Мамо, можна я дам ім'я братику? - спитала дівчинка, дивлячись благальним поглядом.

- Можна, - схвально кивнула Тора, - яке ти хочеш дати йому ім'я?

- Лейф.

- Спадкоємець… Хм, гадаю доречне ім'я. І що ж твій братик має успадкувати? - зацікавлено подивилась на дочку жінка.

- Усе, що йому дадуть боги та предки, і ми, звісно, - посміхнулась Валькірія, гладячи братика по щоці. - Я подбаю про нього, мамо.

- Ти в мене вже така доросла, - просльозилась Тора, беручи дівчинку за руку.

Наступного ранку Валькірія знову пішла тренуватися. Неподалік, за розвішаними попраними простирадлами за нею спостерігав хлопчик, років семи. В нього було густе волосся кольору каштану, що стирчало в різні боки як голки в їжака. Карі очі горіли цікавістю. На мить він замріявся про те, як було б добре потоваришувати з дочкою ярла, як раптом відчув, що щось тверде впирається йому в спину. Повернувшись, він побачив Валькірію, що впирала в нього дерев'яний меч. Червоніючи від сорому, він раптом відскочив, ховаючись за одним з простирадл.

- Тобі треба покращити свою пильність, хлопче! - повчальним тоном промовила дівчинка, піднімаючи догори вказівний палець.

- Напевно… - пробурмотів малий, тишком виходячи з «укриття». - Мене звати Гуннар, я син Олафа.

- Мене звати Валькірія, я дочка Фінна, - посміхнулась дівчинка простягаючи руку. - Будемо дружити?

- Якщо ти не проти… - ніяково відвів очі Гуннар.

- Звісно ні, ходімо я покажу тобі своє тренувальне опудало! Мені його дядько Рагнар зробив!

Валькірія взяла хлопчика за руку і повела до подвір'я.

Мама колисала Лейфа, коли почула галас на подвір'ї. Вирішивши перевірити, що там діється, вона тепло замотала дитину і вийшла на подвір'я. З опудалом билися двоє. Придивившись краще, Тора впізнала біля доньки сина Олафа і посміхнулась.

- Схоже, у твоєї сестрички з'явився друг, - посміхнулась жінка, поглядаючи на сплячого малого.

Коли Валькірія з Гуннаром втомилися тренуватися, дівчинка повела його до сараю. Перед самими дверима стояв пень, на якому були встромлені дві сокири.

- Гуннаре, ти вмієш рубати дрова?

- Так, трохи. Мене батько вчив.

- Тоді нарубаємо дрова і ходімо. Побудеш у нас гостем. Ти не уявляєш, яку смакоту готує моя мама! - облизнувшись, зауважила дівчинка.

Впоравшись з дровами, вони занесли їх до хати. В казанку вже щось кипіло. Тора нарізала на столі овочі.

Підійшовши ближче, дівчинка спитала:

- Братик спить?

- Так.

- Мамо, знайомся, це мій друг Гуннар. Гуннаре, це моя мама. Її звати Тора, - урочисто промовила Валькірія, спостерігаючи за реакціями обох.

- Будь як вдома, хлопчику, - ніжно посміхнулась жінка, засипаючи овочі в казан.

- Дякую, тітко Торо, - посміхнувся у відповідь Гуннар, сідаючи на стілець, на який йому вказала Валькірія. - Як гадаєте, тато з ярлом скоро повернуться?

- Думаю, на початку осені. Ми їх обов'язково дочекаємось, - запевнила Тора, ховаючи за посмішкою занепокоєння.

***

Середина вересня. Вечір. В хатах вже горіли свічки. Дракар ярла причалив до берегу, погойдуючись на хвилях.

- Наші прибули! Наші прибули! - почали лунати голоси.

Валькірія підскочила, накинувши на спідню сорочку хутряну накидку, і вибігла на вулицю. Вздовж стежки, що вела до берегової, палали смолоскипи. З дракару виносили тіла, замотані в старі паруси корабля та перев'язані мотузками. Загинуло троє. Дівчинка повільно підійшла до одного з тіл, над яким плакав Гуннар. Його сльози струмками лилися по щокам, падаючи на стару потерту тканину.

- Тату, таточку… - прошепотів хлопчик, чолом притуляючись до тіла.

Валькірія розвернула до себе Гуннара і міцно обійняла, втішливо промовляючи:

- Він у Вальгаллі. Святкує разом з богами. Пишайся своїм татом.

В неї теж текли сльози. Їй не хотілося вірити, що тих людей, яких вона знала, вже немає.

Гуннар розплакався ще сильніше, обіймаючи у відповідь подругу.

Довкола збиралося все більше людей. Всі почали готуватися до поховального обряду.   

- Привіт, доню, - долинув голос позаду.

Валькірія обернулась і побачила батька. Його погляд був більш втомленішим ніж раніше. Шрам на лиці посвітлішав і був майже білим. Він присів, обійнявши доньку з хлопчиком однією рукою. Іншу руку прикривала накидка.

- Гуннаре, про тебе подбає Бьйорн. Обіцяю, що один ти не залишишся! - погляд ярла був переконливим.

- Дякую, - прошепотів хлопчик витираючи сльози.

Поруч з'явився Рагнар. Поклавши руку на плече Фінну, він промовив:

- Ходімо, вже починається.

Ярл встав і взявши доньку за руку, повів по лівий бік берегу. На невеликий дракар склали тіла загиблих і їхні особисті речі. Обклавши навколо них побільше хворосту, корабель пустили у воду. Вікінги натягнули луки з запаленими стрілами. Дракар загорівся, продовжуючи плисти по лиману. Вогонь нещадно спопеляв усе. Помаранчеві іскри разом з димом летіли в небо.

Фінн стояв мовчки, споглядаючи на зорі. Коли корабель згорів, усі почали розходитись.

- Ходімо, Гуннаре, час спати, - промовив Бьйорн, кладучи руку хлопчику на спину. - Все буде добре.

Гуннар поглянув на Валькірію. Дівчинка стояла біля ярла і ніяково на нього поглядала.

- На добраніч, - промовив він усміхнено, направляючись разом з дядьком до хатини.