Розділ п'ятий

Далеко на півночі, де лютують морозні вітри, в одному з поселень сьогодні була особлива ніч. Дружина ярла народжувала первенця. Майже все селище не спало, очікуючи хто ж прийде в цей світ.

Тора тяжко дихала, збираючись з силами востаннє затужитись. Її волосся кольору стиглої пшениці було розкидане по подушках, а зелені яскраві очі потемніли від втоми. В кімнаті горіли свічки, поруч поралися повитуха з помічницями, змінюючи льняні простирадла.

- Ще трохи, панно, ще трохи, - ніби молитву, тихо повторювала стара жінка, тримаючи Тору за руку.

Доклавши останніх зусиль, жінка змогла народити. Через декілька хвилин вона вже тримала в руках замотану дитину. Дитя було спокійне, навіть не плакало.

- Боги подарували дівчинку, - посміхнулась повитуха, повертаючись до дверей.

В проході стояв статний чоловік. Смаглявий, з чорним густим волоссям, що сягало плечей. Коротка борода гарно прикрашала його міцні щелепи, очі горіли блакитним вогнем. Поправивши на собі плащ з ведмежого хутра, він переступив поріг і підійшов до дружини.

- Фінне, - втомлено посміхнулась Тора, віддаючи молодому батьку дитину.

Ярл посміхнувся і з ніжністю великим пальцем правої руки витер жінці сльози, а потім перевів погляд на дитину. Дівчинка спокійно спала, деколи ворушачи руцями.

Знявши з себе медальйон у вигляді коловрата з сокирами, Фінн поклав його дитині до рук, промовивши:

- Тебе зватимуть Валькірія. На честь дів-воїтельниць, що забирають сміливих вікінгів до Вальгалли. Неси це ім'я з гордістю, маленький воїн.

Посміхнувшись, Тора пригорнулась до чоловіка, разом з ним обіймаючи дитину.

***

Чотири роки потому. Осінь. В кімнаті для зборів за величезним дерев'яним столом сиділи п'ятеро чоловіків: ярл та його радники-побратими.

- Тварин все меньше, а зими все лютіші… - промовив вікінг зі світлим волоссям, що були заплетені в коси та зібрані в хвіст. Його зелені очі відображали занепокоєння.

- Цю зиму ми можемо й не пережити. Їжа закінчується, хутра майже немає. Селище вимре, якщо не приймемо міри, - наголосив другий темноволосий, з довгою бородою та карими очима.

- Гадаю, час вирушати в море, - додав коротко-стрижений чорнявий чоловік з блакитними очима.

- Час. Даю три дні на підготовку і вирушаємо, - підсумував ярл, вислухавши усіх. - Бьйорне, що з човнами?

- Човни в чудовому стані, ярле, - схилив голову чорнявий.

- Добре, на цьому й завершимо, - кивнув Фінн, встаючи зі столу і направляючись до виходу.

На вулиці було прохолодно. Дмув північний вітер. На дворі маленька дівчинка з пшеничним розпатланим волоссям ганялася за курми, розмахуючи палицею.

- Бийтесь зі мною, мої вороги! - кричала вона, нарешті діставшись до однієї курки.

Та, отримавши по спині палицею, підлетіла, голосно кудахтаючи.

- Валькіріє, що це ти виробляєш? - розсміявся ярл, спостерігаючи за кумедними діями дочки.

- Як це що? Б'юся! Я ж воїн! - гордо заявила дівчинка, прикладаючи кулак до серця.

- Воїни з курми не б'ються! - наголосив Фінн, беручи дитину на руки та загортаючи її в хутряну накидку. - На вулиці холодно, а ти в одних сорочках та підштанках бігаєш!

- Тату, мені не холодно! - заперечила Валькірія, зробивши ображене личко.

- Тільки спробуй мені захворіти! - пригрозив батько, направляючись до хати.

Тора готувала їсти. З кухні йшов п'янкий запах свіжоспеченого м'яса.

- Тато, а кого воїни б'ють? - поцікавилась дівчинка, злазячи з батькових рук.

- Тих, хто ображає їхні родини. І байдуже хто це, - пояснював Фінн, підкидаючи більше дров до вогнища. В хаті стало тепліше.

- Що вирішили на раді? - поцікавилась Тора, завершуючи приготування обіду.

- Через три дні ми вирушаємо. Треба ж вас чимось годувати і у щось одягати, - ярл ніжно поцілував дружину, пригортаючи її до себе.

- Я теж з вами попливу! - підбігла Валькірія, з серйозним обличчям поглядаючи на батька.

- Доню, ти ще замала для цього. От виповниться тобі шістнадцять і тоді я подумаю брати тебе чи ні.

- А через скільки мені буде шістнадцять?

- Через дванадцять років.

Дівчинка почала ретельно перераховувати промовлене число на пальцях. Загорнувши усі на обох руках, вона перевела пригнічений погляд на батька.

-  Тату, мені не вистачає двох пальців. Де мені їх взяти?

Батьки розсміялися, присівши на рівень дочки.

- Я загорну один палець і тато теж один. Ось і дванадцять, - Тора загорнула великий палець на лівій руці. Фінн зробив так само.

- Так багато… - прошепотіла Валькірія, оглядаючи руки. - Але, тату, я хочу навчитися володіти мечем. Навчи мене. А коли приїдеш я покажу тобі свої вміння!

Фінн зітхнув, поглядаючи на дочку з-під лоба.

- Цікавістю вона в тебе вдалась, Торо. Запевняю.

Мати розсміялась, сказавши:

- Спочатку поїсти, а потім тренування!

Завершивши обід, Фінн з донькою вийшли на  двір. Знайшовши свій старий дерев'яний меч для тренування, він дав його Валькірії.

- Тату, він важкенький… - пихтіла дівчинка, тримаючи меча обома руками.

- Справжній меч ще важкіший, тому важливо, щоб руки були сильними. Відкладай цього меча, пішли дрова рубати.

- І як це допоможе мені навчитись володіти мечем? - скептично озирнулась Валькірія.

- Не будеш мати сильні руки - не зможеш ним рубати ворогів. Я повернуся через декілька місяців, а тобі буде завдання - в усьому допомагати мамі! - промовив Фінн, подаючи доньці меньшу сокиру.

- І як нею рубати?

- Береш обома руками, підіймаєш її майже над головою і щосили вдаряєш об пень. Ноги тримай на ширині плечей і трохи зігни коліна, бо інакше впадеш!

Валькірія повторила за батьком, спробувавши розколоти колоду. Не вийшло. Сокира застрягла в корі.

- Сильніше треба, доню, сильніше! - наголосив Фінн, демонстративно рубаючи дрова.