Розділ четвертий

Перше, що побачила Лес, відкривши очі - ведмежу мордочку з великими чорними очима. Чи то зашипівши, чи то рикнувши, вона відскочила притуляючись до стовбура дуба, що ріс позаду. В цьому лісі напрочуд було багато дубів. До лисеняти повільно підійшла мати-ведмедиця.

«Ми тебе не скривдимо. Лише хочемо допомогти.» - промовила бура з переконливим поглядом.

«Мені треба додому. Брати та сестри в небезпеці.» - пискнула Лес, розвертаючись в інший бік лісу.

«Хто за тобою гнався?»

«Людина з палицею, що вбиває, і здоровезний чорний звір. Він дуже швидко бігає і чимось схожий на вовка.» - лисеня затрясло від спогадів про погоню.

«Я піду з тобою. Там, де ти мешкаєш може бути досі небезпечно.» - ведмедиця була рішуче налаштована. - «Сину, а ти лишайся тут. Ми скоро повернемось.»

Бад скептично подивився на матір, маючи бажання висловити протест, але під тиском її погляду зрозумів, що краще не сперечатися.

Лес поверталась тим шляхом, що запам'ятала. В цій частині лісу, де водилися олені, ведмеді, вона ніколи не була. Та й батьки туди ходили, коли на опушці не було чого їсти. На щастя, таке бувало доволі рідко. Лисиці зазвичай ні з ким не товаришують з жителів лісу, але буває виключення, коли трапляється біда.

Вони вже переходили струмок, коли ведмедиця зупинилась, принюхуючись. Запах хорта досі був відчутний, але внутрішнє чуття підказувало, що ні його, ні його господаря вже немає. Пройшовши далі через купу кущів, вони дісталися лисячої нори. Ні в ній, ні навколо неї нікого не було. Лише сліди крові були видні на добряче протоптаній людським взуттям землі.

До Лес почало приходити усвідомлення того, що сталося. Її пробирав несамовитий біль, який рвався на зовні. Відчайдушно заскигливши, вона поплелась у саму нору, ховаючись в маминих залишках хутру, що раніше слугували теплою підстилкою для дитинчат.

Ведмедиця присіла, зі співчуттям поглядаючи на самотнє руде дитинча.

***

Минув рік. Бард своїх батьків вже покинув, приєднавшись до невеличкої качиної зграї, що водилася в сусідньому озері. Лисиць давно вже не було видно, тому птахи знизили пильність. Бард, розім'явши крила вийшов на берег пощипати траву. Нагнувши голову, він відчув різкий біль у шиї. Останнє що він побачив - було руде хутро.

***

Лес, радіючи впольованій здобичі, пішла до кущів, щоб спокійно поласувати качиним м'ясом. Цього разу селезень був більш м'ясистий.

Цей рік їй дався нелегко. Дякуючи інстинктам та тому, чому встигли навчити її батьки, їй вдалося пережити цю зиму.

Наближалась осінь. Птахи невдовзі відлетять у теплі краї і Лес доведеться шукати собі нову здобич. Ні білок, ні ховрахів, навіть мишей не буде. Лисиця вирішила перетнути чагарники, що були за дубовим гаєм, де колись жила її сім'я. За ними простягався струмок. Певно той, що протікає і в глибині лісу. За ним було поле, всіяне пахучими травами. Їхній запах вітер доносив аж до лісу. Вдихнувши на повні груди, Лес вирішила перейти струмок через невеличкий дерев'яний місток, зроблений людиною. Далі за полем височів дерев’яний будинок, що був зроблений з соснових балок. Двір був без огорожі, поруч стояв курник, який височів над землею в пів метра, кріплений на палях.

«М'ясо.» - подумала Лес, принюхуючись до запахів на подвір'ї.

Обережно пересуваючись у високій траві, вона підійшла ближче до двору. З правого боку росли кущі бузку, перед ними проросла кремезна медова груша, на одній з гілок якої сиділо чорно-біле пухнасте чудо.

Кіт з цікавістю поглядав на лисицю, що ховалась за листям бузку. По дворі бігали кури. Розуміючи, що збирається зробити руда бешкетниця, він вирішив спуститись нижче та поспостерігати.

«Дивно, що це Малюка не видно…» - промовив кіт, перелазячи на іншу гілку.

«Якого Малюка?» - запитала Лес, задерши голову.

«Собаку нашого. Дивно. Він нікого й близько до двору не підпускає, а ти аж тут сидиш.»

«Який з нього малюк, коли він пес?» - скептично насупила мордочку Лес.

«Ім'я в нього таке. В мене теж є ім'я - Пушок.» - гордовито заявив кіт.

«Не розумію, навіщо тваринам імена? Хіба ви одне одного не відрізняєте?»

«Ми відрізняєм, а люди - ні. Тому вони нас кличуть. Себе вони теж по іменам називають. В них нема розуміння, яке є в нас. Вони не відрізняють свої сутності за відчуттями.»

«Зрозуміло.»

«То що ти тут робиш?» - поцікавився Пушок, присівши біля лисиці.

«Не боїшся, що я тебе роздеру?» - поцікавилась Лес, споглядаючи, як спокійно кіт облизує лапу поруч з нею.

«Я не смачний, а от ті створіння, за якими ти спостерігаєш - інша  справа.» - усміхнувся кіт, підходячи до курки, що дзьобала насіння біля бузку.

Перната навіть не звернула на нього уваги, поки він не вирішив наскочити їй на спину. Курка перелякано розкудкудахкалась, носячись з пухнастим по всьому двору. Лес з усмішкою спостерігала за цією картиною, поки не відчула запах пса. Він був близько.

Пригнувшись ближче до землі, лисиця поповзла повільно в траву.

Помітивши, що відбувається, кіт продовжив ганятися за куркою, відволікаючи увагу Малюка.

«Що це ти робиш?» - поцікавився пес, підходячи ближче.

«Граюся. Приєднатись не хочеш?»

«Ні. З курками не цікаво. Я б в ліс пішов з господарем. За зайцем, або лисицею. Або, взагалі, за кабанчиком… Ти бачив яку ми тушу минулого тижня притягнули?! Ото була здобич!»

Користуючись моментом, Лес втекла, повзком прокладаючи шлях до струмку.

Наступної ночі, вона вирішила прокрастись в курник. Пам'ятаючи, який нюх у хорта, вона залізла у воду намочити хутро, а потім ретельно вимазалась в землі з листяною підстилкою, щоб перебити запах. Коли «маскування» було готове, Лес знову підійшла до двору, але з іншого боку. Ближче до курника. Пес спав в будці, нічого не відчувши. Зрадівши своїм старанням, лисиця обережно піднялась по драбині в курник. Пернаті мирно спали, навіть не підозрюючи, що щось може трапитись. Вхопившись одній курці за шию, Лес прудко вистрибнула з курнику, несучись по полю. Решта птахів переполохались, здійнявши гвалт. Малюк з просоння підскочив, одразу кидаючись в слід за лисицею.