Розділ 7 Драконова казка

Це сталося давним-давно, коли ще наші гори були молоді, а трава зелена, соковита і недоторкана. Чорний ліс тоді ще не був чорним, а просто занадто темним. А в містах жили неймовірні створіння. Вони були природженими магами. В них ніколи не було проблем з силою. Вона в них була необмежена, бо джерелом їх сили була сама природа.
-    А хіба таке буває, - не стрималась я.
-    Т-с, а то не буду розказувати.
Я знову поклала голову на його коліна і приготувалась слухати дальше.
Так от, силу вони брали з самої природи, яка оточує всіх нас. А тому джерело їх сили було безмежним. Їх прозвали нарійцями. Звісно були там і звичайні маги, а ще місто населяли русалки, водяники, ісанські птахи…
-    А це хто такі? 
-    Та ти будеш слухати чи ні?
Ісанські птахи – це напівлюди- напівптахи. В них були величезні білі, сірі, сині крила позаду. Колір піря залежав від роду. Полюбляли вони рибу і інші морепродукти, тому і жили в місті, котре називали Ісан, на березі затоки, за два дні їзди від столиці. Заробляли вони на продажі морських продуктів, тому то і в столиці не були рідкістю. Взагалі в столиці можна було зустріти всіх представників цього королівства. Король з королевою пишалися тим, що навіть найбільш рідкісні представники своїх рас могли спокійно сюди приїхати. Єдиними кого тут ніколи не бачили були ангели, котрі були легендою і дракони, котрі не полюбляли чужинців і не вилазили з своїх печер в самому серці гір. Їх ніколи ніхто не бачив, і де вони жили ніхто не знав, зате, всі були в курсі, що вони існують. На відміну від драконів, ангели були найзагадковішими створіннями. Доказати їх існування ніхто не міг. Над питанням чи взагалі існує така раса билися найбільші мудреці того королівства. Люди поширювали плітки, що якась подруга сказала, що хтось їй розповідав, що її сестра чула, як брат її друга від якогось цигана в пів вуха почув, що той колись зустрів старця, котрий бачив людину з крильми. Дехто казав, що це були, всього-на-всього, ісанські птахи. Дехто вважав, що це видумка. Інші – що це напівкровки.
-    А хто це був?
-    Ні, ну я так розказувати не буду, - вдавано сердито обурився Ірвін, але його ігровий тон видавав те, наскільки він сам захопився цією казкою.
-    Продовжуй, я мовчатиму.
Так от, до єдиного висновку так і не дійшли. Так і жило королівство: не тужило, на хліб заробляло, на свята веселилося, горя не знало, сміх лунав повсюди. Проте один день стер з їхніх облич посмішку на довгі десятиліття. В короля і королеви тих країв був один, єдиний син. Для правди буде сказано був він не вельми розумним. Науки йому не давалися, королівством не цікавився, меча толком в руках тримати не вмів, зате гонору мав – надміру. Так от поїхав він одного разу …
-    Куди? Ти ж не сказав, - відразу добавила я, адже незважаючи на те, що Ірвін по ходу намагався скоротити казку, або оминути певний її момент, мої ремарки не приводили його в захват.
Це не так важливо куди і навіщо він поїхав. Молодий принц взагалі дуже багато їздив, пив, гуляв, волочився за місцевими красунями. Але одного разу така його пригода закінчилася не найкращим чином. Її звали Соломея. Вона була білява, з довгого-довгою косою, пухкими червоними губами і білим татуюванням під мочкою правого вуха. Казали, що Соломея була першою красунею тих земель. Але жоден достойний парубок не насмілювався підійти до неї. Вона походила з давнього роду з дуже строгими правилами. Її наречений повинен був бути представником певних традицій і принципів. Це було дуже важливим як для батька дівчини так і для її братів. Але сталось так, що одного дня королю і королеві нашого королівства принесли погану звістку: батько Соломеї звинуватив юного принца в неблагочестивих намірах. Принца судили за законами землі красуні і засудили до смерті. Король відреагував миттєво. Принц готувався до страти, тому  Король наказав найкращим своїм людям витягнути його звідти за будь-яку ціну. Але ображений батько відпускати винуватця не бажав за ніякі скарби світу. І от коли до години ікс залишилося не більше пари годин засуджений втік. В результаті, на момент появи юного принца в палаці його батька, землі Соломеї зрошували рясні сльози за невинно убієнними її жителями.
Вода в фонтані поволі дзюрчала, а Ірвін замовк.
-    Що сталося потім?
-    А що могло статися. Почалася війна. Дуже страшна і кривава. Король програвав, адже ніщо і ніхто не міг вгамувати гнів ображеного батька. І от коли надії уже не було король вирішив ризикнути і попрохати про допомогу в ангела.
-    Як він міг це зробити? Ніхто ж не знав де вони і як…
-    Дракони.
-    Значить з’явився ангел і допоміг.
-    Знаєш, - Ірвін стрепенувся ніби проснувся, - це дурна казка. Краще давай я…
-    Вони допомогли чи ні? Хто зображений тут?
-    Дракони і ангели вимерли в тій війні. Тут зображений один з них. Вони називали його проводир. Його права і обов’язки рівнялися з правами і обов’язками короля. Він повів своїх людей у бій. На цьому наша казка закінчується.
-    Війна закінчилася?
-    Він врятував сотні, тисячі людських життів. Але з тих пір про ангелів забули, а дракони перетворилися в легенду.
-    А ангели справді існують?
-    Наївна, - розтріпав він моє волосся, - ми ніколи їх не бачили і не знаємо нікого хто б себе так називав.
-    Обмежена я, - тихо муркнула я подумки обдумуючи план, де б прочитати про цю легенду і лише коли він пішов я зрозуміла, що мене знову надурили. Ірвін ні разу не згадав про руну. Так він згадував про якесь біле татуювання цієї Соломеї, але так і не пояснив свою руну. Чи пояснив? «Треба терміново розшукати оригінал цієї легенди і зрівняти».