Розділ 6 Сурма Ангела

-    Що ви бачили, панно Ідо? – обпершись на стіл погладжував борідку професор Йоттінгер. Я сиділа на стільчику тереблячи руками сіру спідничку, дешеву підробку дорогого бренду. Колись я думала, що краще таке, ніж ніяке. Тепер відверто нею бриджусь, але грошей, щоб купити кращу, немає. Я могла б попрохати батька – він би дав. Адже на штани ж дав, а це не була дешева річ, але іноді мене гризла совість і я запевняла себе, що тоді він збанкротує. А я і так зможу собі це дозволити, коли закінчу Академію. І от тепер замість того, щоб думати, про те, чого від мене хочуть, я не могла викинути з голови думку, що позорю Ірвіна цією спідницею. 
« А ти попроси у нього нову. Навіщо ходити в обносках, коли в тебе такий багатий наречений?», - відізвався в голові Хейзел і я чуть не впала з крісла. Сіре вбрання чомусь відразу забулося, а погляд натрапив на зацікавлений погляд професора.
-    Я просто задумалася, - зніяковіло посміхнулась. 
-    То що ви бачили?
-    Нічого, - похитала головою, і порадила йому поспілкуватись з моїми сусідками, але ми нікуди не пішли. 
-    Давайте на чистоту, панно.
-    Давайте, - осміліла я. Всередині появилася впевненість, що мене не кинуть, що, в разі чого, захистять. – Але спочатку ви розкажете, що з нашим вікном не так. Або шукайте нам нові кімнати. 
-    Сміливо, - він обійшов стіл і сперся на нього. – Я розкажу вам, але не тому, що ви такі кмітливі і вирішили шантажувати мене, а тому, що ви нам допоможете.
-    Не вирішуйте за мене…
-    Можете навіть не згадувати про вашого нареченого, - перебив мене професор  навіть не дослухавши. –  Він вам, в цій справі, не допоможе. Може і хотів би, але не в його це силі. У разі, якщо герцог таки вирішить зробити роботу замість вас – він може загинути. В принципі як і Каро, Марі, Томмас чи будь-хто інший. Для них це небезпечно, панно Ідо. Для вас – це просто одна нічна пригода. 
-    Чому? 
-    Все дуже просто і тут нема чого боятися, - посміхнувся він мені помічаючи мій страх. – Ви в мінусі. Якою б магією на  вас не вплинули вона вам нічого не зробить. Ви просто заберете її собі. От і все. 
-    А для інших – це буде смерть?
-    Ну, якщо не вірите, можу показати, що сталось з професором.
-    Його убили?
-    Звісно. Це ступор. І тоді. І тепер. Це завжди ступор. 
-    А чому саме з нашої вежі?
-    О, це зовсім інша історія. Скажу так – інші вежі захищені. Ця – ні.
-    А може краще захистити. Ні? 
-    Підійди, я розкажу тобі план дій, - розвернув він план академії на столі. 
« Навряд чи Ірвіну це сподобається». Мені здалось я відчула посмішку Хейза коли він мені це говорив. Ця його телепатія дарувала мені затишок і впевненість, хоча спочатку дуже хотілося показати цим двом, де зимують раки за таку ініціативу.
« А ти дуже швидко звиклася з статусом нареченої».
Більше терпіти його в своїй голові не було сил. Я включила музику і витягнула навушники. Навколо було темно. Як тільки ми прийшли я попросила Каро приглядіти за Марі. На цей раз вона погодилась дуже швидко. Мабуть разом боятися легше. Я сиділа на своєму ліжку і чекала. Професор сказав дочекатися півночі, що я зараз і робила. «Тільки не кажи Ірвінові», - подумки попросила я вужа. А тоді згадала про музику. Через не хочу відключила все лишнє і повторила прохання, але відповіді не поступило. 
-    Хейз? – я починала панікувати. Тільки цього мені не вистарчало. Схопилась з ліжка, кинула плеєр на тумбочку і побігла до дверей. Зупинилась і прислухалась. Навколо панувала тишина. Професор наказував дочекатися їхніх дій, а вже тоді виходити.  Рука завмерла над клямкою. Внутрішнє відчуття підказувало, що все уже почалося, але інструкції у мене були інші. Трошки повагавшись, я таки відчинила двері. Молодий місяць яскраво освічував сходову клітку. Було пусто, тихо і темно. Я завмерла у дверях: невже все зіпсувала. Професор просив мене не поспішати. За сусідніми дверима щось рипнуло. 
-    Марі? Це ви? 
Було занадто тихо. Але нікого поряд. Чи, можливо, я вже поглинула усю магію?
-    А-а-а-а, - заглушили мене крики із-за сусідніх дверей, а тоді пролунав гуркіт, немов би на підлогу впало щось дуже важке. А коли я вже була біля самих дверей і відчайдушно гримала по дубовій дошці – знову запанувала тишина. 
-    Марі! Каро! Відчиніть! – двері не піддавалися. Магії у мене не було. Та й, якби і була б – я б не знала що з нею робити.
-    Дівчата будь-ласка, - очі защипали і зрадлива волога забриніла на моїх віях. Внизу щось стукнуло і я підскочивши на місці від несподіванки, обернулася. По сходах хтось піднімався. Він був вищий за мене і кутався в чорний плащ. Я підійшла поблище. Щось було у ньому до болі знайомим. Він підняв голову, плащ чуть опустився при відкриваючи частину його лиця. Бліде лице і темне неслухняне волосся на фоні блідого місяця придавали йому досить хворобливого вигляду. На шиї чуть перекосився на ліво був пов'язаний всюдисущий шовковий шалик. От тільки в цьому всьому було щось не те. Я придивилась в його очі.  Червоний відблиск нікуди так і не зник з очей Ірвіна, а Хейз видно не встиг його приховати. Але дивним було інше. Хейза не було поряд і він не відзивався. А ще сам мій наречений. Він дивився крізь мене. Навіть якщо б він не бачив, а в цьому я була певна, Ірвін мусів мене чути. Проте він не відзивався. «Для них це небезпечно», - сказав мені тоді професор. А ще він запевняв, що це звичайний привид. Залишкове бажання після смерті, тому ступор мине необхідно лише забрати річ, яка належала померлому. От тільки річ ця магічна, тому для кожного вона перетворюється в щось інше. Для Мірі це була шпилька. Для професора Мартіна, котрий помер на днях, це була старовинна книжка. А для Ірвіна? Що це для нього? Повільно, дуже повільно я почала опускатися до нього. Легенький вітерець приніс до мене запах весни. Пізня весна у моєму місті. Захотілося закрити очі, розслабитись і нирнути в воду. СТОП! Вода, звідки тут вода? «Та й квітів тут немає», - підказував внутрішній голос, але я вже стояла біля Ірвіна. Розумом я ніби усвідомлювала що й до чого, але моя рука вже тягнулась до його шиї. Серце пришвидшено билося в грудях. Зробити хоч щось була не в силі. Моя права рука уже торкнулась його. Всередині було досить дивне відчуття. Я ніби горіла. Частково могла ще себе контролювати, проте чим довше перебувала в цьому стані, тим гірше ставало. Ліву руку вже починало ломити. Я буквально фізично відчувала що повинна зробити. Все дуже просто: торкнутись його шиї і відразу стане легше. От тільки легше не стане. Поглядом я скользнула по його одягу, але нічого дивного не помічала, а моя права рука, тим часом, вже стискалась на його шиї. Що є важливим для Ірвіна? «Мел», - тихо прошепотіла моя свідомість голосом Томмі, коли він розповідав мені плітки. Ліва рука торкаючись його грудей  і собі поволі піднімалась догори. «Наречена», - голосом мого батька продовжила підсвідомість. Я доторкнулась до його татуїровки під шовком. Руна – повторила я подушечками пальчиків її чіткі лінії. «Щось знайоме. Десь недавно я її вже бачила.» Руки повільно, але не відворотно стиснулись на його шиї , обличчям я потягнулась ближче до його губ, ставши на кінчики пальців і торкнувшись один одного лобом. Його дихання лоскотало. Одна спроба – більше не буде і завтра я влаштую Йоттінгеру гучний скандал. Зібравши усі свої зусилля я ривком відірвала руки і міцно-міцно стиснувши зуби опустила руку вниз торкаючись його руки. Як я і думала на безіменному пальці красувалась обручка і, як тільки, я зірвала її, звалились на кам’яну долівку сходів. Невідома магічна сила щезла немов би її і не було. Ірвін сидів на відстані кроку від мене і явно намагався приховати власну розгубленість, а в моїх руках залишилась обручка. Звичайна із якогось чорного металу і без жодного каменю. Я чула що в багатих свої причуди, але таке. 
«Знаєш, Ідо, а ти мене вже лякати починаєш. Так, на всякий випадок, нагадаєш мені, що тебе краще не злити», - нарешті відізвався Хейз.
-    А тебе де носило? – гиркнула я у відповідь і тільки тоді помітила, що вимовила це в голос. Але реакція герцога Грінфілдського заставила мене задуматись чи він точно не постраждав. Ірвін просто винувато посміхнувся і заходився вибачатися:
-    Я все можу пояснити. Ти тільки не злись, Мел, - і тільки коли він в черговий раз так мене назвав, до мене поволі почав повертатись здоровий глузд на пару з мозком. В напівосвітленому коридорі під безкінечні вибачення Ірвіна я піднесла перстень ближче до очей щоб розгледіти. Нічого незвичного. А залишити ніде не залишиш. Поки не поговорю з професором я побоялась ризикнути і ховати його кудись. Куди цікавішим виявилась шовкова хустка, котру я на автоматі зірвала з його шиї, коли намагалася знайти, те, що для нього важливе і чого не повинно було б бути, а на його шиї по мою ліву руку знаходилася чорне тату руни. Але вона не захисна, як я припускала. Я толком не знала її значення, за те, я точно знала де бачила. Ця руна була  на статуї Ангела. 
-    Ідо, все добре. Я нічого тобі не зробив, - червоні сліди на його шиї заставили мене здригнутись.
-    Ти  можеш відчинити двері? Треба перевірити чи все гаразд з моїми сусідками, - знову пов’язала я йому нього шалик закриваючи від сторонніх очей, те що бачити не повинен був ніхто. – А ще ти винен мені пояснення.
-    Давай скоріше перевіримо, - відсторонився він на автоматі відводячи очі.
-    Твій зір ще не відновився? – затримала я його. Дивна річ, я стала помічати, що великий герцог Грінфілдський маркіз Сасекський Арман Джуліанн Ірвін фон Сільверстоун насправді прислухається до кожного слова студентки у котрої за душею великий купецький родовід ну і, ще хіба, вітер гуляє. 
-    Ще трохи треба почекати.
-    Не хочеш говорити не говори – сьогодні я добра і дозволю це тобі. Але завтра – не відкрутишся, - поправила я його плащ.