Розділ 3 Чорний Ліс

Вікна нашого екіпажу були повністю заслонені. Невеличкі магічні лампи, по дві з кожної сторони, тьмяно освітлювати дорогу та ледь-ледь пробивалися в салон. На дворі було темно. Ми їхали через Чорний ліс, який тягнувся від гір аж до океану. Наскільки я знала, Академія знаходилася десь посеред цього лісу. Можливо з краю. Але цього ніхто не міг сказати. Сама Академія мала потужний магічний захист, котрий весь час збивав подорожніх. Тільки ті, хто повинен був навчатися там могли спокійно туди добратися і ми з Ірвіном уже добу, як були в дорозі.
-    Так, чому ти говориш я повинна туди приїхати? – в черговий раз запитала я його. Ірвін сидів біля мене. Схиливши голову на раму вікна. Він, здається, дрімав.
-    Тому, що ти моя наречена.
-    Я не здала заліків, - нервово вигукнула я. Вдома весь час слідкуючи за ним і його брехнями мені якось вилетіло із голови те, що я не здала заліків і не мала права їхати. І ось ми уже добу як в дорозі, а добратися так і не можемо.
-    Ми заблукали через мене, - не могла заспокоїтись.
-    Може годі вже. Моя наречена не може не мати освіти, тому це не обговорюється, - зірвався він і я замовкла слухаючи чергове його пояснення. Я ніби усе чула і розуміла, але надто довга дорога кожен раз заставляла мене задуматись над тим чи все вірно зрозуміла. - Заліки тут погоди не роблять, зрозумій нарешті, - навіть при такому тьмяному освітленні Ірвін виглядав надзвичайно блідим і замученим.
-    Усе гаразд?
-    Звичайно, що ні, - уже спокійніше відповів він мені. – як не як – мене ж ранили і зараз мені слід бути в ліжку, а не тут з тобою. Але чого не зробиш для нареченої. 
Він знову притулився до рами, а мене ж душили питання і от зараз він сам додав до  їх списку ще одне: «мене ранили». Ці слова ну ніяк не співпадали з заявою його друга про те, що він впав з коня. Я кілька хвилин мовчки сиділа, а тоді знову тихо його покликала. Він не відповів. Я легко торкнулася його руки і в той момент ненависний голос в середині мене знову відізвався: «Краще залиш його в спокої. Якщо хочеш поговорити – говори зі мною.» Те, що останні слова пролунали уже не в моїй голові я зрозуміла лише коли помітила як темрява навпроти мене ворухнулась. Чорний плащ допомагав йому злитись з найменшими відтінками ночі. Його довгі тонці пальці були зімкнені в замок і лежали поверх закинутих одна на одну ніг. Він був повністю розслабленим і, навіть, дещо зверхньо на мене дивися. На його устах грала зловісна посмішка. Подумки я намагалась прокрутити власні спогади намагаючись згадати, коли він встиг залізти всередину – але у мене не було відповіді. Ми не зупинялися ще з вечері, годин так з чотири чи, навіть, уже п’ять тому назад в якійсь корчмі при дорозі. Двері не відчинялися, штори також. Ніякого зайвого звуку чи поруху. Він маг? Досить добрий, якщо зміг надурити навіть Ірвіна. Я зиркнула на «нареченого». Він ж ранений. Точно.
-    Це твоїх рук справа? 
-    А якщо так? – зухвало дивився він мені прямо в вічі і на якусь мить мині здалося, що ми знайомі.
-    В точку, - посміхнувся він і навіть в світлі ночі я змогла помітити його різці. Довгі, білі і дуже гострі.  – Як не як уже цілий рік разом, - додав він і в ту мить я ризикнула метнувшись до Ірвіна. Я планувала вихопити ножа, якого він носив на поясі, але герцог роздратовано пробурчав: «Що знову?». Я глянула на гостя. Той ще ширше посміхнувся, немов би навмисне залякував мене своїми зубами, нагадуючти, що в будь-який момент може ними намертво вчепитись в живу плоть. В голові промайнула думка «захистити Ірвіна». Те, що він бреше на кожному кроці і робить що тільки заманеться – одне. Але те, як я себе вела і, чого гріха таїти, веду по відношенні до хворого, яким він ще являється – зовсім інша. 
«Не встигнеш» - просичав мені у голові той же голос, хижо зблискуючи своїми повними мороку очима.
-    ЗАМОВКНІТЬ ОБИДВОЄ, - гаркнув Ірвін і наш гість раптово невинно заусміхався і, навіть, пробурмотів якесь вибачення. 
Хвилин з п’ять ми мовчали, але коли кожен з нас упевнився в тому, що герцог Грінфілдський знову задрімав, усе продовжилося. 
-    Так де ж ми познайомилися? – тихо, щоб не збудити Ірвіна спиталась я.
-    Краще запитай те, що справді тебе цікавить.
-    Хто ти?
-    Не те.
-    Як ти сюди потрапив?
-    Мимо.
-    Чого тобі він нас потрібно? – він починав діяти мені на нерви і я не зчулася, коли знову почала підвищувати голос.
-    Нє-а, не то.
-    Ч…, ти не можеш відповісти бодай на одне питання?
-    МИ – МО, - чітко по складах вимовив він.
-    Та я тебе… - кинулась я лупити його руками де тільки могла, в той час, як незнайомець тільки радісно сміявся потішаючись наді мною. Але в якусь мить усе стихло. Запанувала тишина. Я припинила лупити, прослідкувала за його поглядом і озирнулась. Біля мене сидів Ірвін і просвердлював нас холодним, по зимовому крижаним поглядом.
-    Мел, Хейзел ви не можете закритись і просто помовчати. Через пів години ми прибуваємо в Академію і я не хочу, щоб вони  хоч щось запідозрили про мої нещодавні пригоди. Зрозуміли?
Ми обоє енергійно закивали.
-    Добре. Тоді я ще трішки подрімаю. Будити мене можна лише в двох випадках. Коли ми приїдемо і у разі загрози життю. Ясно?
Ми знову кивнули. І лише тоді Ірвін заспокоївся, закрив очі і відкинувся назад.
-    Ви знайомі? – тихо запитала я.
-    Якщо бути точним, то питання звучить так: чи знає він, що я тут? І моя відповідь: «так», - продовжив він копіюючи мене.
-    На котре питання.
-    На два.
-    Хто ти? – запитала я усе ще не зводячи з Ірвіна очей і лише коли озвучила його вдруге то помітила, що на лівій руці герцога не було ані найменшого сліду від татуювання. Маленький вуж з очима повними мороку зник ніби його там і не було.
-    Я – Хейзел. Приємно познайомитись, - подав він мені руку і його чорні, як сам морок очі знову зблиснули.
-    ВУЖ?
Він кивнув і в тій посмішці замість погрози я помітила щось схоже на тепло.
-    Так хто ж ти?
-    А-а, я й забув, що ти антимаг.
-    Хто?
-    Усе королівство, - почав він в півголоса, - поділяється на три соціальні групи. Ну приблизно. Тобто я про людей, - ще раз уточнив він і мені це здалося дивним. – Перша – це так звана чернь, або слуги. Вони взагалі не мають поняття про магію і роблять усю чорну робота. Я говорю про ту, де не потрібна магія або її там не використовують. Друга група – це анти маги. Вони мають або, принаймні, повинні мати хоч якісь задатки до магії та загальне поняття про магію, як таку. Проте вони нічогісінько не знають ні про реальний стан речей, ні про те який насправді різноманітний наш світ. Вони «обмежені». Саме так їх називають власне маги – третя соціальна група, куди входять ті, що активно користуються магією.
-    Знатні роди.
-    І вихідці з них. Ти насправді здивуєшся наскільки багато збіднілих та змішаних. О! Є ще одна група – змішані. Туди входять всі ті, що не вписуються в жодну з попередніх груп. До прикладу магам служать тільки обмежені. Черні вони не беруть на службу. Згідно з законом «анти маги» не повинні знати деяких питань, але наяву все  зовсім інакше. Дуже часто вони знають набагато більше ніж показують.
-    Це я зрозуміла. А ти ким будеш?
-    Я взагалі не належу до класу людей.
Я зміряла його поглядом: він був і виглядав, як будь-яка пересічна людина.
-    Я просто бідний маленький вужик. Клас магічних істот, якщо бути точним.
Я округлила очі: ніколи про таких не чула. 
-    А хіба ти не повинен бути вужем.
-    Повинен і є. Але дуже часто магічні істоти для того, щоб вижити шукають покровителя, хазяїна, котрому служать усе своє життя. Тому попередження на майбутнє: будь обережна. Кожна магічна істота, котру ти зустрінеш може мати покровителя і ти навіть не будеш це знати.
-    Значить наявність покровителя дозволяє тобі приймати вигляд людини?
Він кивнув.
-    Але обговорювати подібні питання я можу лише з ним. Ну і з тобою, раз ти контракт підписала.
-    Контракт? Ти знаєш що за документ це був? – не втрималась я щоб не запитатись.
-    Шлюбний договір.
-    Значить усі ці розмови про наречену правда?!
Він кивнув.
-    Інакше я б не зміг охороняти тебе. А ти б не змогла приїхати в Академію на навчання. Гроші грошима – купити можна все, але тут справа делікатніша. 
-    Наречена герцога Грінфілдського зобов’язана мати освіту.
-    Ти таки його слухала.
-    Угу.
Я задумалася. Не ясним залишалося тільки те, що з цього усього буде мати Ірвін. Ще раз глянула на Хейзела і його плащ видався мені знайомим.
-    А ти часом не той його друг що дві доби тому назад притягнув Ірвіна в наш дім?
-    Думав ти вже ніколи не догадаєшся, - самовпевнено либився він.
-    Так чого ти зник? Що то таке було? Де вас носило, що Ірвін приїхав в такому стані?
-    Т-с-с. Ну, я все-таки магічна істота і в образі людини жеру багато енергії свого хазяїна.  Тому в даній ситуації ти була рятівним колом.
Я сховала свої очі, боячись, що він зрозуміє або догадається, що я зовсім не піклувалась про Ірвіна. Забила і забула. Екіпаж підскочив на якомусь камені, і Ірвін схопився на ноги.
-    Хейзел, - покликав він вужа, і той миттю перетворився в чорний туман і за секунду мирно оповив його руку ніби звідки нікуди і не зникав. Ірвін відслонив вікна. Взявся рукою за раму так, що вуж опинився на зовні і визирнув.
-    Що сталося? – запитав він кучера, одночасно дублюючи питання подумки. Його голос в моїй голові прозвучав набагато глибшим та грудним тембром. Таким він подобався мені набагато більше. 
« Близько десяти чоловік» - відповів Хеззл.
-    Нічого страшного, зараз відірвемось, - відповів кучер і я тільки зараз помітила, що ми уже якийсь час просто летимо по нерівній кам’янистій дорозі.
-    Зовсім обнагліли, біля самої Академії ошиваються, - незадоволено пробурчав Ірвін і відкрив двері екіпажу. Я скрикнула.
« Усе буде гаразд. Хейзел побуде моїми очима. І так, ми можемо ментально спілкуватись. Ми ж скоро однією сім’єю станемо.» - заспокійливо прозвучав його голос в моїй голові. А тоді додав «якщо хочеш щось сказати мені просто уяви що говориш і подумки озвуч – я почую. Так само це працює і з Хейзелом, оскільки він частина мене.»
«Будь обережним», - відповіла я йому, а наступної миті, він схопився за якийсь виступ і поліз нагору до кучера. За мить карету струсонуло, а на дворі освітилось так неначе це був день. Я визирнула у вікно.
«Краще не треба», - попередив вуж.
«Краще не відволікайся» - незадоволено пробурчав Ірвін, а я зловила себе на тому, що цей голос починає зводити мене з розуму. Звісно, що  Ірвін був не просто гарним, а очолював список найпривабливіших, найнерозважливіших, найбагатших. Най, най, най. Чимало дівчат і стільки ж їхніх матерів бажали б побачити його у своєму домі хоч в якомусь статусі, а не так як я – наречений. На додачу до свого статусу і зовнішніх даних він був поганим хлопцем. З якої сторони глянь – усюди найкращий, тому серйозно я його ніколи не сприймала. Дякувала за те, що допоміг і дивувалась чому «наречена». Але його ментальний голос зводив мене з розуму. Та хіба ж голоси можуть мінятися? – задала я собі питання і відразу відчула як сильно почало битися моє серце. Екіпаж знову підкинуло. І ще раз. Голос вужа не міняється – тихо підмітила я собі. 
«Тут щось не те», - дійшла до висновку.
«А тож. Можна я тебе також буду кликати Мел?» - знову ввірвався в мій світ Хейзел. Та моєї відповіді він не дочекався. В ту ж мить глибокий грудний голос гнівно крикнув «Не смій», - а наступної екіпаж на шаленій швидкості підскочив на черговому камені, підлетів, нас струсило, а коли колеса знову торкнулися землі одне з них голосно скрипнуло і померло – ми впали, перехилились на одну сторону, противно зашкреблися об землю, ще раз за щось зачепились, звалились на бік, нас знову підкинуло, перекрутило в повітрі, раз. Знову земля і знову оберт. Ще раз. А тоді гучний тріск. Я уже й не намагалась втриматись – це було не реально. Просто затулила зі страху обличчя руками і лише коли ми зупинились зрозуміла, що лежу посеред усієї цієї руїни в чиїгось обіймах. Поволі я боязко опустила руки:
-    ІРВ? 
«Він не зміг би так швидко», - розчаровано подумала я розуміючи, що коли нічого не бачиш – це не реально. Будь-яка річ не реальна.
-    Точно! Ірвін, що з ним? – зірвалась я на ноги, розуміючи що крім декількох царапин мене більше нічого не турбує.
-    Нема за що, - іронічно скривився Хейзел, відпускаючи мене з обіймів. 
-    Як ти взагалі тут опинився. Ч… Хейзел, ти можеш нас звідси витягти, - у мене починалась паніка, руки трусилися, а руїни екіпажу не піддавалися. Я хотіла на волю.
«Відколи ти підписала той документ близько року тому назад хазяїн наказав оберігати тебе, тому у мене просто не було вибору», - якось сумно подумки відповів мені вуж допомагаючи розчистити шлях на зовні. А за якусь мить пролунав спалах. Хеззл, миттю затулив мене, але ще хвилин з дві після того мої очі нічого крім сліпучого світла не бачили. Вуж вивів мене на холодне повітря, і потягнув в сторону. Я противилась. Але він тихо просичав « зараз мине, посидь тут» і відпустив мою руку.
Це були найгірші п’ять хвилин мого життя. Я сиділа на якісь дошці, неподалік від того, що залишилось від екіпажу. Навколо пронизливо свистів холодний вітер і панувало сліпуче світло, хоча я й добре знала, що тут темно. 
«Ірвін», - тихо покликала я його, так, як він учив, але в моїй голові панувала тишина.
«Де ти?» - дурне питання, сама знаю.
« Ти мене чуєш? З тобою все гаразд?» - і дальше тишина. 
Світло, яке йшло від карети почало гаснути і я нарешті побачила обриси темряви, тоді силует екіпажу. На очі навернулись сльози. Від неї нічого не залишилося. Мені пощастило. Вуж вберіг мене від неминучого. Я озирнулась. Вуж стояв по ту сторону  карети. Побігла туди. За крок до мети зупинилась, згадавши що сталось. Озирнулась – я нікого не бачила.
-    Вони пішли? 
-    Ні, - тихо відповів ВІН. 
Я обійшла карету і побачила, що обпершись на неї, на холодній та сирій землі, сидить Ірвін. Руки подерті, в крові, підбита губа не додавала йому краси.  Вуж злісно скривившись схилившись над ним.  Я підійшла ще ближче і присіла поруч з Хейзелом. З тіла герцога Грінфілдсього стирчав деревяний брусок.
-    Добре, що шиї собі не скрутив, - підмогнув мені вуж, але одурити йому мене не вдалось. Міцно стиснені вуста і злісні вогники в очах. Він виявився набагато більш вірним та відданим, ніж я могла собі уявити.
-    Що будемо робити? – кивнула я в сторону темряви, де на мою думку мали бути ті, хто на нас напали.
-    Нічого, - відповів Ірвін. Хейзел торкнувся дерева, тоді глянув на мене. Я кивнула у відповідь. Витягнула з кишені хусточку і продовжила заговорювати зуби своєму нареченому.
-    Чому нічого. А якщо вони продовжать? Ми просто будемо дивитися, що вони з нами зроблять? Вони ж просто так стояти не будуть.
Хейзел різко смикнув за край деревини, Ірвін сіпнувся і скривився, проте я була швидшою і тієї ж миті затисла рану відчуваючи гарячу кров на руках.
-    Будуть, - відповів Ірвін. Його дихання стало більш поверховим, але більше нічого не говорило про те, що він відчуває. На обличчі заграла посмішка. – Знаєш, а їм більше нічого не залишається. Ми перетнули кордон Академії. Через пару хвилин тут будуть стражі.
Я звела очі на Хейзела. Той скривився.
« Що будемо робити?» - подумки запитала я його, розуміючи, що Ірвін не хотів би щоб про його слабкість хтось би дізнався. « Вони ж побачать і все зрозуміють». 
-    Не побачать, - раптом цілком серйозно озвався Ірвін.
-    Ти чув? – винувало сховала я свої очі.
-    Він – мій. Невже ти думала, що він може щось від мене скрити? 
Хейзел, ще якусь мить дивився всюди тільки не на Ірвіна, а тоді здався. Він витягнув з кишені пляшку спиртного і просто чуть не насильно залив чималу його кількість в герцога. Тоді сам трохи хильнув. На мій здивований погляд сказав, що для хоробрості. Тоді, щось подумав. Глянув на мене і віддав пляшку мені. 
-    Скажеш, що відібрала, бо наречений твій після бурхливої ночі вирішив в дорозі похмелитися. А я йому компанію підтримував. Головне, не забудь попросити, щоб нікому не говорили, що ти боїшся, щоб в Ірвіна неприємностей не було через п’янку.
-    А рана? 
Хейзел попросив мене забрати руку, задер сорочку. У моїх грудях неприємно ойкнуло серце. Вуж нахилився і зашипів, і я побачила як він своїм маленьким роздвоєним язичком торкається рани. Ірвін міцно затис губи, намагаючись не рухатись.
-    Вони вже тут, - повідомив він. – Мел, прошу, будь моїми очима, а то цей вуж до добра мене не доведе, - він знову посміхнувся на свій жарт, а я перевела очі на Хейзела. Він уже заправляв сорочку. Він рани не залишилося і сліду. І тільки коли пляма також почала на очах зникати я запідозрила те, про що чула лише з легенд.
-    Візуальний обман.
-    Є таке, - гордо посміхнувся вуж, а тоді стурбовано додав. – Проте два на раз – ризикована справа. Щось може піти не так. І про те, що я вуж – також ні слова, - я кивнула. – Ти повинна якомога швидше сплавити їх. Послись на те, що ти втомлена, а цього же до тями привести треба. Проси, щоб про цей інцидент не розповідали, бо, мовляв соромно: герцог Грінфілдський програв бій комусь лише через те, що був п’яний як чіп.
Я кивала міцно затискаючи в руках закривавлену хустинку. 
-    Сховай, - блимнув на мене Ірвін, а тоді подобрішавши додав, - зі мною все буде гаразд. За пів години зі мною нічого такого не станеться. 
-    Це ти, Сілверстоун? Нічого собі! Що за розгардіяш ти влаштував, - почулися позаду рішучі кроки і тьмяно заблимало світло. Не таке як то, що засліпило мене на п’ять хвилин.
«Два візуальних обмана», - занадто пізно дійшло до мене, коли я розвернулася і з тої сторони розгромленого екіпажу побачила високого статного блондина. Він був наглухо зашпилений на всі ґудзики білого піджака та такого ж кольору гольфу під ним. 
-    Тут, що мода така шию прикривати, - сказала я не подумавши і його обличчя освітила посмішка, тоді як над правим плечем юнака плила лампа, що тьмяно зблискувала в темряві ночі. На відміну від Ірвіна посмішка торкнулась і очей стража світло-зеленими блискавками.
-    Ви – страж? – на всякий випадок вирішила уточнити я.
-    Звідки ви будете? – зміряв він мене поглядом і весь сміх ніби загубився в цьому темному і не привітному лісі. – Обмежена?
-    Ідочко, скажи йому хто ти, - весело засміявся Ірвін намагаючись мене обійняти. Він нього війнуло алкоголем і подумки послала Хейзела чим по далі з його дурною ідеєю. 
-    Ідочко? Чергова пасія?
-    Наречена його світлості, - ледь посміхнувся Хейзел.
Страж замовк, оцінюючи оглянув масштаби руйнувань і лише тоді звернувся до мене:
-    Ціла?
Я кивнула.
-    Хейзелу я напитись не дала, але Ірвін… Ти ж його знаєш, як вб’є собі щось в голову – годі спинити, - страж розуміючи кивнув. – А тоді, тоді – на нас напали…
Більше я сказати не могла. На моїх очах заблистіли сльози. Я справді злякалася.
«Мел», - благаючи покликав мене «наречений». Його рука все ще обнімала мене за талію, а Хейзел помагав стати на ноги. Я схлипнула, дорікнула йому, що так багато пив. Страж щось заспокійливо говорив, паралельно оглядаючи екіпаж  а я крадькома поглянула на Ірвіна. Він опустив голову так, що  обличчя заховалося за волоссям, що вибилося із під чорної стрічки з вишитими золотими рунами на ній.
«Мел» -  я торкнулась його обличчя, забираючи пасма назад і чуть не скрикнула, якби Хейзел вчасно не стис би міцно, до болі, мій лікоть, не знаю що було б. Очі юнака були повністю червоними. Не було видно нічого: ні білків, ні зіниць. Лише зрідка, десь з глибини, з надр пробивалися слабкі срібні блискавки. Я відпустила його уже знаючи, що маю робити.
-    Пане страж, допоможете? – посміхнулась, кліпаючи оченята та молячи предків, щоб ніч закрила від нього те, наскільки не красивою я від природи вдалася. 
-    Мілфорд. Мене звати Мілфорд і ми з твоїм нареченим вчимося на одному курсі, - посміхнувся блондин.
-    А страж? – не зрозуміла я.
-    Ти обмежена, так?  - його очі звузились і заблищали чимось недобрим.
«Тільки не зараз» - подумки благала я. Ні Ірвін, ні тим більше Хейзел не могли зараз вступити з ним в бій.