Розділ 27

Не встигла Каявіна повністю дослідити замок Санела, як перед нею знову постали довгі лабіринти коридорів, що вели навсібіч. І хоч вони вже встигли трішки пройти — ті й не думали зупинятися, змушуючи ходити трійцю гостей немовби колами. Хоча насправді ні Аркадс, ні Санел, ні сама Каявіна не змогли б з впевненістю на всі сто відсотків сказати, що все саме так.

Але від того декор був не згірше. Та навіть чарівніше, адже якщо в замку Санела було серце магії у вигляді каміна, то тут під замком буквально знаходилося джерело, що було першоосновою чарівництва всього королівства. Каявіна відчувала, як енергія цього місця наповнює кожну клітинку її тіла. Це було не просто тепло, як від каміна, а щось більше – жива, пульсуюча сила, що змушувала її серце битися частіше.

— Відчуваєте? Це джерело — душа нашого королівства. Не тільки прекрасне саме по собі, а й таїть в собі багато чарів і секретів, — промовила королева Рісанда, йдучи трішки попереду та злегка обернулася, подарувавши таємничу посмішку.

Каявіна кивнула, не відводячи погляду від стін, що мерехтіли ледь помітним сяйвом. Кожен камінь, здавалося, випромінював тепло і спокій. Аркадс, який до цього моменту йшов на чолі трійці майже одразу за королевою, раптом зупинився і провів рукою по стіні.

— Дивно, — промовив він, —  не можу ніяк зрозуміти. Ці стіни… Я відчуваю тут... історію чи що.

— Тут кожен камінь пам'ятає минуле, а кожен коридор зберігає таємниці, — знову пролунав оксамитовий голос королеви, що лунко відбився від тих же стін, але все ж був немов злегка поглинутий ними. Та й це було помітно лиш на секунду. Стіна, ніби гіпс, застигла, закарбувавши слова та розчинилася, як льодяна бурулька.

— Це місце дійсно надзвичайне. Воно нагадує мені лабіринт спогадів. Кожен поворот — нова сторінка, кожна кімната — епізод з минулого, — додав Санел, що явно знав значно більше за свою псевдо наречену та друга.

Вони продовжили свій шлях, заглиблюючись у лабіринт коридорів. Стіни замку змінювали свій колір. Відтінки ставали то теплішими, то холоднішими, а часом навіть з'являлися ледь помітні візерунки, що нагадували давні символи, що були тут явно багато-багато років.

— Ми наближаємося до серця замку, — промовила Рісанда. Її голос звучав як завжди м'яко, але впевнено. — Але… Запрошую всіх спершу на частування. А тоді вже продовжимо нашу екскурсію.

Вони зупинилися перед величезними дверима, вирізьбленими з чорного дерева. На них були зображені важливі сцени з історії королівства, битви героїв, правителі, що навіки закарбувалися в пам’яті підданих своїми вчинками та різноманітні чарівні істоти. Рісанда доторкнулася до дверей, і вони повільно відкрилися, відкриваючи перед ними величезну залу, що сяяла м'яким, золотавим світлом.

— Ховайся! — одразу ж заверещала якась вертлява дівчина та не придумала нічого кращого, ніж сховатися за гобеленом, що покривав стіну, розповідаючи історію королівського роду. До речі, це було абсолютно помітно, як на думку вашої уважної спостерігачки.

— Ау! — та, кому власне й адресувалися слова іншої дівчини, явно не встигла зреагувати. Вона схопилася рукою за ногу, що застрягла, притиснута масивними дверима та тихенько шипіла, ввічливо схиливши голову в поклоні.

— Вессанія, хіба я не попереджала?! — одразу промовила королева Рісанда, звільняючи з полону чорняве чудо.

Дівчина ж лише ображено пихтіла, але промовчала. Можливо, вона врешті згадала, як варто поводитися з гостями, а можливо в її жилах нарешті озвалася королівська кров. Адже висока дівчина з аж виблискуюче-каштановим волоссям, що спадало до самої тонкої талії дівчини, була ніким іншим як донькою королеви Рісанди та покійного короля Йозуліса.

— Раді вітати вас у нашому замку, — лілейний голос полився зі злегка припухлих через закусування вуст. — Для нас честь зустрічати таких талановитих гостей.

— Ми дуже раді познайомитися з вами, — промовив Санел, обходячи Аркадса, що враз застиг.

Бідолашка дивився на славну принцесу Вессанію так, що й дихати забув. Не відводив погляду від паняночки, що також частенько кидала на нього оком. Та й так, що дух, якого в нього й так було обмаль — геть вибивало. І втратили б ми бідолашного Аркадса, якби не славна Каявіна, що помітила безпам’ятство друга й штурхнула його, підходячи до принцеси, аби привітатися міцним рукостисканням. Не те, щоб це пасувало прекрасній половині людства, але придумати щось більш гідне, щоб мало не дати копняка під зад Аркадсу — вона мала.

— Каявіна, — навіщось представилася дівчина, поглядаючи на юну принцесу, що може й була старшою за неї. Але хоч би скільки їй не було — для Каявіни всі завжди були молодше, адже глибоко в душі людесі вже давненько стукнуло під п’ятдесят.

— Вессанія, — промовила принцеса, потискаючи руку гідніше за чоловіка. Так міцно, що кісточки Каявіни мало не затріщали. Ось тобі й красуня-принцеса. Явно займається спортом більше, ніж тутешня охорона.

Всі знову замовкли й завмерли в незручному мовчанні. Аркадс то й взагалі бідолашний — почав ніяковіти від поглядів принцеси. А вона швиденько це зрозуміла й навмисне випробовувала лікаря Уірмо. Ще й підігравала, то спокусливо закусуючи губу, то показуючи ногу в чималенькому розрізі смарагдової приталеної сукні. Її це відверто потішало, на відміну від її мами, що не одразу, але все ж помітила невідповідну становищу поведінку дочки.

— Прошу всіх до столу, — дещо холодно промовила вона й посміхнулася так щиро й тепло, що скрасила все.