Розділ 19

Що ж може бути простіше за замовлення столу? Ну на момент, коли Санел тільки покинув кабінет Каявіни — вона могла б назвати не так багато речей. Але з кожним поглядом на дракона, обличчя якого з кожною годиною осявала все більш сліпуча й ширша посмішка, людеса думала вже геть інакше.

Навіть ваша шанована спостерігачка не знала, скільки кіл пекла можна пройти у вкрай особливих випадках, до якого й належав цей інцидент. Ну, якщо це так можна було назвати. Адже хто б знав, що Джімілінка, замовляючи меблі для першого поверху замку встигла погиркатися навіть зі звичайнісінькими теслями. Та ще й не просто від свого імені, а представляючись мало не власницею компанії «Арконпрайс».

Тепер Каявіна, беручи до рук магічну мушлю, що автоматично з’єднувала її з тією чи іншою будівлею, в кращому разі чула, як така ж штуковина розбивається по той бік і зв’язок миттю зникає. Але ж бували й не набагато приємніші випадки.

— Та щоб ви, і ваша компанія, і ваші батьки, і ваші діти… — решту посилу вже не стала слухати Каявіна. Але добре, що це хоч були не погрози.

Ось після тридцятого такого дзвінка вже не просто по Людокону, а й по всьому королівству, Каявіна почала розуміти, чому Санел так шкіриться. Працівничок року просто — замість того, щоб робити щось своє — сидить собі й дивиться, як вона відреагує. А дівчина то здаватися точно не збиралася. Якщо не сотня компаній, то одненька таки не відмовить у замовленні однісінького столу…

— Доброго дня. Мене звати Каявіна Криштофчук, я…

— Чекайте-чекайте, ви сказали Криштофчук?

— Так, а що? — здивовано промовила Каявіна. Десь в глибині душі в неї з’явилося відчуття, що вона могла ненароком знайти загублених родичів. Десять років після втрати батьків і тут така можливість… Та вона готова була розцілувати Санела.

— Ой, а мені про вас розповідали. Пішли ви зі своїм «Арконпрайсом», — в голосі співрозмовника було стільки люті, що Каявіна вже почала сумніватися у власних же словах. Що взагалі могло настільки роздраконити таких чемних істот?

Хоча…Каявіна трішки розуміла. Адже встигнувши повірити в чудо, вона не чекала почути десятка образ. Та ще й на адресу батьків. Ох, так і хотілося пролізти по той бік телефону і… Погляд Каявіни вловив важкий ковток водички Санелом і його дещо зляканий погляд. Цікаво, як же вона так виглядала, що встигла злякати свого новоспеченого керівника?

Але щоб він там реготав по менше й випадково не подавився тією своєю водичкою з кришталевого глечика, Каявіна викликала чергову майстерню. Вже досить невеличку, але не менш імениту. З ними вона й сама якось хотіла співпрацювати, але не склалося, бо майстер дійсно гарний і цінує свій час. Але тепер вона могла цілком віддутися перед Санелом за його смішки.

— Доброго дня, ЕларіУс, правильно? — промовила, не просто наголошуючи на останній голосній букві, а мало не прокричавши її прямісінько в мушлю.

— Так-так, доброго дня, — почувся задоволений голос чоловіка, про якого ходили легенди. Але хіба могло бути інакше, якщо він через один наголос в його імені міг або подарувати увесь світ, або спопелити? Ось і я про це.

— Вас турбує Каявіна…кхм, Вітерець, — вирішила все ж поберегтися й не псувати свої карти. — Я вже багато років чула про вашу майстерність і мріяла про ваші столи днями й ночами…

— То хто ж вас зупиняв, серденько ви моє? Давайте щось підберемо. Ви наш каталог маєте? Могли б прямо зараз і обговорить, — Каявіна й розсипатися в компліментах не встигла, а тут вже все в кармані.

— Ох, я з превеликим задоволенням, але ні. Не маю, на жаль. Всі столи в пам’яті, як на долоні. І з молоденької берізки, і з елегантного горіха, і найкращого ясена. Ох, а який же з вишні був. Такий невеличкий, але такий зручний на вигляд… Я пам’ятаю, що колись до вас як до музею ходила…

— Криштофчук, ти?

— Та я, дядьку ЕларіУсе, — врешті визнала. Бувала в цього дракона не часто, бо й жив далекувато, але раз на пару років робила собі таке задоволення — завітати до нього.

— Чому ж криєшся? Думаєш, буду слухати тих бездарів, що про тебе тільки й пліткують замість того, щоб діло робити? Е ні, любонько, я тобі навіть задарма той стіл подарую.

— Чого ж, це ваш безцінний час і найкращі штучні матеріали. Яке там задарма, дядьку!

— Діло говориш, — ЕларіУс був дійсно щасливий. — Ну що ж, сонце, маю я для тебе один стіл, спеціально припасав на особливий випадок. Тільки от скажи, куди мені його надіслати.

— Ох, дядьку, ви мене балуєте, — прощебетала Каявіна й дала точнісіньку адресу місця, де розмістився замок, посміхаючись на всі тридцять два.

Цікаво, що скаже Санел, коли побачить, що вона купила найдорожчий та найкращий з усіх можливих столів?