Розділ 17

Будь-хто б зрадів, побачивши, який чудесний кабінет дістався Каявіні. Просторий стіл, прямо перед панорамними вікнами, з яких відкривався пречудовий краєвид на лісовий спокій… Мм... Та ще й сонечко пробивалося крізь густу крону дерев, створюючи мереживо світла на землі.

Проте не встигла Каявіна всістися в своєму сірому офісному кріслі, як миттю підстрибнула. Їй миттю не сподобалося. Так, картинка красива, проте ж не милуватися нею вона сюди прийшла! Та й ясне світило точно не сприяло роботі. Важко було дівчині. Очі геть до такого не звикли. Тому в більшості й виходила з дому десь по п’ятій годині дня, коли можна було таки розчепити повіки й не мружитися, а насолоджуватися життям.

Тому не довго думаючи, людеса почала з найпростішого — перевезла крісло в інший кінець кабінету та поважно гепнулася в нього, роздумуючи, куди краще припасувати стола. Ось туди під стіночку, чи просто його повернути та поставити на тому ж місці? Або дерев’яні стелажі переставити сюди, а стіл туди — світло падатиме, але не заважатиме роботі. Чи може взагалі залишити як є? Але ж сонце…

Каявіна схопилася на ноги й кинулася до столу. Налягла всім тілом, а він ні туди, ні сюди, ніби взагалі був пригвинченим до підлоги. Кинулася розпаковувати шухляди, але вони були такими набитими, що просто повитягувала їх і поскладала гарненьким рядочком на підлозі. Ну все, з новими силами кинулася до столу, але знову ні.

Довелося Каявіні батьківні Криштофчук пригадувати всі свої не такі вже й повноцінні знання магії. Чесно кажучи, ваша славна спостерігачка тому тут і працює, бо не володіє магією, але навряд «слова» сказані людесою було хоч на дрібочку близькими до заклинання переміщення. Але от з чим вона точно не прогадала, то це з чарами зникнення. Колись вони допомогли дівчинці сховати ляльку подруги й позбавили всього магічного резерву на два місяці. І от знадобилися знову.

— Астуріум стілано, — майстерно промовила Каявіна, чітко вимовляючи кожнісіньку буквочку.

Щаслива, людеса спостерігала, як стіл поволі зникає в тумані й чекала на його повернення. Як, власне і Санел, що вже хвилин з п’ять стежив за потугами дівчини через скляні двері й думав, коли вже вона звернеться по його допомогу. Ось він вчасно зрозумів, що нічого повертатися й не збирається. На відміну від Каявіни, до якої дійшов цей факт рівно тоді, коли вона побачила дракона на порозі свого кабінету.

— Мені тут новий стіл потрібен. Той був зовсім нікудишній, — ніби ні в чому не бувало промовила Каявіна та любесенько так посміхнулася, що будь-хто пробачив би їй все, що завгодно, але не Санел.

— Точно? — дракон зміряв насмішкуватим поглядом Каявіну, знову затримуючись не тільки на кросівках дівчини, а й на її губах.

— Ну так. Той би стовідсотково не витримав ноші мого таланту.

— Нестерпного, — стиха додав Санел.

— Що?

— Кажу, більше нічого сказати не хочете?

— Та ну куди більше? Був стіл, немає стола. Потрібен новий, — Каявіна знову всілася в своє крісло, що стояло біля входу й нестерпний сонячний промінчик потрапив прямісінько в її око, змушуючи кліпати часто-часто.

—  І ви ну от зовсім не хотіли переставити стіл магією, бо не переносите яскравого освітлення й випадково використали не те заклинання? — вуста Санела готові були миттю злетіти в посмішці, що аж бриніла, готова от-от зірватися.

— Ви думаєте, я заклинання зникнення не знаю? Та я, та коли… — Каявіна було хотіла пригадати ту саму історію з лялькою подруги, коли щоб її не викрили, відправила іграшку невідь куди, але не стала. В гарному ключі перед роботодавцем її б це точно не виставило.

— Ну от і я про це, — Санел не зміг не помітити сум’яття, але зиркнувши на годинник, вирішив припиняти цю гру. — Новий стіл буде у вас з дня на день, а поки викручуйтеся, як хочете. І на майбутнє радив би таки звертатися за моєю допомогою.

— Ну так, містер бізнесмен, звісно у вас знайдеться час на перетягування столів, — буркнула Каявіна, але… й близько не пошепки.

— Я все чув, — одразу підтвердив побоювання вашої спостерігачки Санел, затримавшись у дверях. — І повірте мені, я завжди й для всього знайду час. Ви тут якраз для того, щоб мені з цим допомогти.

Каявіна цього разу все ж вирішила обрати найрозумнішу тактику — промовчати. Тож спокійнісінько собі від’їхала на місце, де стояв стіл і повернувшись обличчям прямісінько до скляного кабінету Санела, почала читати так званий інструктаж по своїй новій роботі.