Розділ 14

Ніщо так не бадьорило Каявіну, як розуміння, що вона от-от почне працювати в компанії, про яку з захватом гомоніла з подругами довгими роками. Вона не просто здавалася впевненішою, в неї немов відкрилося друге дихання. Каявіна нарешті розслабилася, її плечі опустилися, спина випрямилася, а голова так і крутилася, роздивляючись все навсібіч. О так, вона була в захваті від того, де знаходилася і який шанс отримала та нізащо на світі не хотіла б втратити його.

Особливо тоді, коли попід руку з Вазунчиком вони зайшли до головного передпокою. Вже там він здимів у пошуках своїх колег, ну а людеса поволі почала вивчати офіс, який здавалося не мав кінця й краю. Десятки дверей, увінчаних химерними вітражами із зображеннями напрямку робіт навіть і близько не підказували, де саме її місце. Адже тут було стільки всього…

Перший поверх був, неначе у величезній кількаповерховій бібліотеці — таким собі коридором, сполучною ланкою для всього-всього. Прямо з нього відривався огляд мало не на всі поверхи, де постійно хтось та й метушився, не помічаючи новенької. Ніби працівників було небагато, але одні й ті ж пересувалися так швидко, що голова йшла обертом. Каявіна не одразу й зрозуміла, що знаходиться прямісінько на магічній доріжці, вкрай подібній до буденного магічного потоку. Енергетичні потоки переливалися між собою ніжно-фіолетовим сяйвом та поволі переміщували людесу по колу цього поверху.

Але все ж йти далеко не довелося. Погляд аж прикувала красномовна картинка вишуканих чоловічого та жіночого ділових костюмів. І якщо на решті дверей були саме якісь деталі вбрання, то суцільна картинка ж говорила, що тут і має сидіти керівник. А отже й вона. Принаймні саме так підказувала Каявіні логіка.

Не довго думаючи, вона пірнула за перші ж двері, а її погляд знову забігав по коридорчиках, яких було явно більше, ніж вона очікувала. Здається, це таки були двері до кількох відділів.

— За що? От скажи мені, за що? — несподівано з бічного коридору вибіг Санел, налітаючи на Каявіну.

Обличчя дракона аж пашіло та було багрянючим. Поглядом же так бігав по дівчині, ніби щось видивлявся. І мозок дівчини зовсім не хотів шукати відповідей. Перший день, їй кортить вже побачити офіс, почати знаймоство з колегами і аж ніяк не вислуховувати незрозумілі питання, що були так подібними до звинувачень.

— Я не розумію… — прямо промовила Каявіна, дивлячись прямісінько в палаючі очі. А потім, коли нарешті виринула з цієї безодні й помітила слід від підошви її чобота з чітко викарбуваною пікою прямісінько на чолі дракона, одразу згадала, чому бігла раніше на роботу. Вибачитись… — Санеле, я… мені так шкода. Не розумію взагалі, як так вийшло.

Каявіна так красномовно пройшлася поглядом по обличчю дракона, що той ще більше спохмурнів. Здавалося, в своєму чорному костюмі він як та хмара, з якої от-от зірветься блискавиця.

— Аа, ну звісно. Чоботи ж самі по собі літають. Чи може це знову справа рук лепрекона? — в його словах було стільки образи, що не можна було б не співчувати, якби не абсурдність ситуації, що склалася.

— Не тільки.

— Ох, може ще й лікар Уірмо причетний?

— В яблучко! — аж скрикнула Каявіна, дивуючись надзвичайному інтелекту Санела.

Дракон лише махнув рукою й розвернувся геть. Санелу не вистачало тільки цього. І так щойно важлива угода зірвалася, а тут ще й клятий чобіт… Та ці виправдання, ніби в малесенької дитини, що нашкодила. І від кого? Тієї, кому допоміг, дав таку важливу підтримку й запропонував роботу. Невже він міг так прогадати, вирішивши, що саме ця людеса зможе принести нові барви в компанію? Хоча… таки ж вміє здивувати. Кинути чоботом по голові — таке й у гарячці не спаде на думку. Похвально, нічого сказати.

— Ох, Санеле, як твоя голова? Друже, ну вибач. Цей лепрекон вже геть знахабнів. Я Каявіні приніс нормальне взуття — скажімо так, рекомендацію лікаря, а він як накинувся на мене з тим чоботом… — затараторив Аркадс, що з’явився з одного зі своїх таємних ходів, про які прекрасно знав і сам Санел.

— Стоп, стоп, стоп. Ти серйозно?

— Та мені цей Ваз сьогодні так нерви потріпав, що був би прийшов до тебе раніше, але спершу трохи заспокійливого випив. І це я, той, кого ніколи ніхто не міг вивести з себе, — навіть неозброєним оком було видно, що ліки ще не подіяли, бо Аркадса дійсно аж трусило.

Санел раптом розреготався. Гучно. Громоподібно. Як і належить дракону. Так, що й Каявіна, яка відставала від Санела, аж помчала до нього. Думала, аби допомогти, але одразу ж побачила, що це нікому то й не потрібно. Мало того — вона ще й сама приєдналася до цього нестримного сміху. І чом би й ні? Часто ви взагалі зустрічаєте пропечатаного дракона?