Розділ 10

Санел любив свій замок. Не просто як господар, бізнесмен чи припустимо дворецький. Він обожнював цю столітню будівлю, що так швидко стала домом дракона, що довго скитався по цьому світу в пошуках свого. Місце, де він не просто міг жити й творити, а й просто насолоджуватися кожнісінькою миттю його життя.

Здавалося, він знав тут все і всіх. Кожен камінчик, що аж іскрився внутрішнім легким сяйвом, яким його наповнювало магічне джерело замку. Та будь-яку найменшу детальку декору, як от гігантський камін, таємницю якого знав лиш він сам. Бо ж всі, хто приходили сюди, були не настільки йому близькими по душі, як от звичайнісінька дівчина з вулиці, яку він сьогодні надибав. Але й Каявіна сама була напрочуд вражена замком. Роззиралася на всі чотири сторони так, що тричі мало не злетіла з самокату. А останнього разу Санелу ще й заледве вдалося уникнути аварії з його улюбленою статуеткою лицаря. Чи швидше костюму, адже всі детальки цього шедевру підтримувалися в повітрі суто джерелом магії замку.

Лише в таких ось дрібницях і вирували чари. Не тільки мешканці Людокона, а й взагалі жителі цього королівства — вкрай рідко застосовували чари. Вони були радше придатком для побуту чи способом подорожування. І це значно спрощувало життя всім-всім навколо. Адже в королівстві ніколи не існувало академій чи хоча б шкіл магії і лише унікуми були здатні контролювати власні сили на всі сто відсотків.

Одним з таких був і Санел. Дракон та ще й досвідчений маг, а ще за думкою вашої не надто авторитетної спостерігачки — перший красень Людокону, він міг втілити в життя чи не будь-який свій задум. Проте от на ідеї був дещо скупим. Його вистачало тільки на власний текстильний бізнес і…джерело магії замок. Так-так, той самий славнозвісний камін. Не знаю, що йому тоді стукнуло в його кучеряву голову, мало не вічно покриту якимось крислатим капелюхом… Але вже як сталося.

Довгими роками щодня він приходив до магічного каміну й чаклував, чаклував, чаклував. Насичував того магією та водночас дбав, аби з часом камін став чимось більшим. Ніби копанка на городі, яка стає повноцінним самостійним озером і ніколи не висихає. Спойлер, йому таки вдалося. Але не було нікого, з ким він зміг би таки поділитися цією чудасією. Навіть з Аркадсом Уірмо, своїм найкращим другом, до якого вони з Каявіною мчали довгими коридорами на дракоскаті.

Людеса ж поки й не бачила тієї чудасії. Зате могла сповна оцінити красиві вітражі, що прикрашали просторі коридори. Невеличкі клаптики різнокольорового скла, по яких стрибали сонячні промені, робили з абсолютно не буденних стін замку ще красивішу різнокольорову картинку. Часто з якимось візерунком або унікальним тоном,  який Каявіні одразу хотілося закарбувати в пам’яті аби втілити на папері.

О так, людеса любила малювати. Часом вона сама лякалася цього завзяття. Ну бо починала вона малювати око, потім виринав силует дівчини чи якого дракона, а наприкінці якийсь красивий костюмчик чи сукня. Часто навіть цікавенькі аксесуари.

Що ж тут може налякати, запитаєте ви. Ну…Каявіна, як якийсь кровожерливий монстр, починала стирати картинку рівно з того, з чого починала. І тут виходило, ніби вона виколює перший елемент, потім взагалі забирає в когось голову. А тоді черга доходила до рук і ніг. І лише на вбранні дівчина зупинялася. Їй завжди подобалося те, що вона робила. Хоча все одно врешті стирала все. Невпевненість — ось що завжди було її найбільшою проблемою.

Чи змогла б вона це подолати? Ну…це відносно. Як ось з тією ж картиною на папері. Чомусь раніше в її житті завжди знаходився хтось такий, що водив як той олівець по тонкому аркушу паперу, що лежав на кривому столі.

Якщо матеріал чи людина не дуже — то це й не надихатиме. Або якщо підлога під ногами крива — ти падатимеш. І у випадку, коли ти їдеш з кимось на дракоскаті — фінал може бути не дуже.

Ось і Каявіна з Санелом полетіли в обнімку прямісінько в двері до такого собі пристанища славного лікаря замку – Аркадса Уірмо. І зважаючи на те, які чудасії коїлися всередині — це ще диво, що ті виявилися незамкненими.

Уявіть собі картинку — залітають двоє людей в щось по типу приймальні. Посередині лежить килим, по якому простягається щось типу накладки на лікарняні ліжка. По два боки від неї стоять ряди стільців, що повернені в сторону ще одних дверей, до яких повільно собі дефілює чоловік. Він помічає присутніх і різко обертається до них, миттю прикриваючи груди та одразу ховаючись під чорне пальто, що теліпалося в нього на одному плечі.

Але Санел з Каявіною встигають з навдивовижу здивованими обличчями помітити кожну найменшу детальку вбрання того самого Аркадса Уірмо. У якому не було й натяку на поважного й шанованого лікаря, починаючи від короткого топа й завершуючи не довшою від нього спідницею. Руки в тонких яскравих рукавичках червоного кольору та навіть такий же блиск на його вустах. Коротке волосся під капелюхом з якого спускалася чорна вуаль в тон до височенних чобіт на досить таки непоганих підборах.

— Поки ви тут вилежуєтеся, хтось та й працює, — гордо випнув гуди Аркадс, поглядаючи на дракона з людесою блакиттю своїх очей.

— І яким чином? — врешті спромігся хоч трішки прийти до тями Санел.

— Та от думаю, якщо я можу виглядати в цьому сексуально, тоді чому в твоєї старої колекції стільки відгуків про те, що це надто нудно…

— То може перезапустимо її з уже новим обличчям? — в голосі Санела явно була чутна лукавинка, проте Аркадс її зовсім не почув.