Розділ 9

Каявіна вже встигла оглянути все небагате пристанище поверхні для польотів і вкотре зібралася сказати ті самі заповітні слова. Прохання залишитися тут на будь-яких умовах. Хоч вона підлогу митиме, хоч тим же охоронцем буде, аби був хоч якийсь дім. Але не встигла вона промовити нічогісінько, як вража слина змусила забитися її в дикому кашлі. Ох, це було навіть потужніше за драконів. Такий звук, таке ехо!

Навіть Санел, давній предок знаменного роду, здригнувся. А він же дракон - той, кого інші повинні боятися. І зовсім не навпаки!

— Каявіно, Каявіно, з вами все добре? — врешті взяв себе в руки Санел і підійшов до людеси. Його рука так і зависла в повітрі, не знаючи чи варто поплескати дівчину по плечі, чи що взагалі відбувається.

— ...— лиш хрип зірвався з вуст Каявіни.

— Давайте я... Секунду... Я... — Санел метався від Каявіни до дверей і назад. Все не знав, чи варто бігти за вірним другом, до якого вони й прямували, чи все ж його допомога була потрібніша тут і зараз.

Але поки збентежений дракон метався від рою думок у голові, наша міс бідонька як гаркнула добряче наостанок, так і затихла. Випрямилася людеса, дещо винно позираючи на вкрай стурбованого дракона. І задивилася, немов побачила вперше.

Поки Санел лише мовчав, не в змозі нарешті видавити з себе хоч слово, Каявіна помітила, що той виглядає просто неперевершено. Навіть попри в’юнистий довгий вус. Навпаки, здавалося, що той йому пасував. Робив дракона грізним, серйознішим і водночас поважним бізнесменом. Адже костюм то хоч і виглядав так, ніби дістався Санелу у спадок від діда чи навіть прадіда, але ж як личив до його світлого волосся. Особливо цей вишитий золотими нитками лацкан...

— Ви як? — врешті спромігся задати питання Санел, майже впритул підійшовши до Каявіни.

Гадки не маю, навіщо було це робити аж так близько. Можливо, хотів просто щоб віч на віч опинилися їх обличчя та його одинокий вус. Хтозна. Проте натомість він тільки й відчув незрівнянний аромат суміші персика з орхідеєю. Солодкава ніжність — ось як би він описав це поєднання, з яким людеса асоціювалася просто навідмінно.

Легка сукня, що навдивовижу личина Каявіні — була тією самою іскоркою ніжності, що м’яко спалахувала на плечиках та розпускалася в талії як та лілея. А досить суворе, проте миле обличчя людеси, завжди осяювала лагідна й солодкава посмішка. Її губки, покриті блиском, так і мерехтіли кольором барбариса. Випробовували Санела і його витриманість, бо ж йому так раптом захотілося спробувати їх на смак…

— Все добре, — Каявіна остаточно відгиркалася й змогла знову повернути собі свій дзвінкий та впевнений голос.

— Ходімо може краще до лікаря? Аркадс Уірмо найкращий у своїй справі.

— Не думаю, що це гарна ідея, — промовила Каявіна, злегка кривлячись. Хоч вона всього лише стояла не опираючись на хворобливу ногу, вона з кожною секундою все більше давала про себе знати.

— Але чому? Потрібно піти перевіритися, — не вгавав Санел, на якого значно вплинув останній напад кашлю на Каявіну.

— Не впевнена, що зможу йти, — посміхнулася через силу Каявіна.

— Ох, даруйте. Будьте тут, я зараз буду й допоможу вам, — Санел цього разу лиш двічі метнувся до дверей і назад. А потім врешті побіг кудись там.

***

Вазунчик ще не знав, на що власноруч підписався. Гадки не мав, що на території магічного замку будь-які домовленості про роботу миттєво підписувалися магічними підписами й домовленості певний термін було годі розірвати. Він навіть і не думав озиратися на Каявіну з Санелом, блукаючи серцевиною замку. Його очі, спраглі за блищанням дорогоцінних речей, все вишукували, щоб це гарненьке пригребти собі тихцем. Але незмінні коридори були аж занадто простими, як і зали та кімнати, до яких вони вели.

І не знаю, що то було — відчай чи якесь унікальне бачення «прекрасного», але його погляд впав на мітлу. Таку довершену на його думку й таку простісіньку й непомітну на мою, вашої шанованої спостерігачки. Вазунчик так і застиг, як тільки його рука доторкнулася до прохолодного металевого держака.

— Нарешті я тебе знайшов, — так і обійняв ту мітлу, що якраз була йому в ріст.

— Ваз? — окрикнула Каявіна свого друга, коли вони з Санелом на двоколісному чудо-транспорті порівнялися з лепреконом.

Проте Вазунчик нічого не чув. Він ніжно-ніжно притискав до себе свою дорогоцінну знахідку, з якою явно не збирався розлучатися. Хіба що аби десь заховати, але поки він не знав території, ймовірність того, що лепрекон би розлучився зі своєю знахідкою, дорівнювала нулю.

— О, подіяло, — обличчя Санела несподівано залила радісна посмішка.

— Що це з ним? — здавалося лиш самими губами промовила Каявіна, проте дракон її почув.

— Та вирішив спробувати почаклувати трішки, — хихикнув Санел, милуючись картинкою з лепрекончиком, що відкрилася перед ним.

— Що? Ти? Зробив? — Каявіна починала сердитися. Ким би там вони обоє не були — не любила дівчина бути у невіданні.

— Ну… — Санел замнувся, задумавшись, як би краще було пояснити свій трішки невдалий жарт, поєднаний з політикою безпеки замку. — Всю його жагу, любов до золота, скарбів і тому подібного я…спроектував на цій мітлі. А точніше — її держаку.