Розділ 7

Здавалося б лише секунда. Один потужний помах крил. Ну добре, не перебільшуватиму, а то ще звинуватите вашу славну спостерігачку в брехні. А я ж чесна душа. Чесна-чеснісінька. Перебільшувати люблю, але то ж таке, правда?

Тож ще всього лише два помахи крил і наша трійка героїв здійнялася прямісінько до неба. Не настільки сильно, щоб зухвале, але водночас й ласкаве вересневе сонечко трішки їх припекло. А так, трішечки. Достатньо, щоб та порожня від людей та будинків вуличка здавалася Каявіні лиш звичайнісінькою сірою плямою.

І звідти, з тієї нечуваної раніше навіть для Вазунчика висі, вся трійка вперше побачила Людокон. Місто, яке об’єднало на своїх вуличках драконів, людей, лепреконів і кого там ще тільки до них не занесло згодом...

Ще здавна ходили легенди, що саме це місто несе найбільше ваги для королівства, адже саме тут і народився славний предок королеви Рісанди. Подейкували, що його батьком був звичайний людаг, а мама була вражаючою драконицею, від чар якої не міг встояти ніхто. От і звичайнісінькому магу було тяжкувато. Боровся з собою, адже все життя хотів присвятити тому, щоб нарешті покласти край чварам серед людей та драконів. Але все ж не зміг не витрачати море дорогоцінного часу на роздуми про драконицю, що полонила його серце раз і назавжди.

Казала моя пра-пра бабуня, що вона тоді спостерігала за цими двома й відлипнути не могла, настільки кохання короля Грекса й Асфіли було потужним. Але ж обоє такі вперті були… Ну ніц з ними не зробиш. І ніби й одна мета була в цієї унікальної пари, але ж ні — гризлися як кіт з собакою. Він туди, вона сюди, постійно пересікалися й щоразу це мало до бійки не доходило. Словом, тяжкі тоді були стосунки у драконів та людей. Як і у Грекса й Асфіли.

А тоді навіть моя пильна бабуня не встежила, що там відбулося, але якось два натовпи — людей та драконів накинулися одне на одного. Чого вони взагалі об’єдналися — тут без питань — протестувати проти системи, бо вони зовсім не були рівними. В людей більше амбіцій було до садівництва, а драконам це все лиш заважало. Як і вони самі своїм безкрилим опонентам. Там щось пошкодять, там. Ще й ці тіні та вітряні потоки постійно. Скільки ж вони майна цим попсували…

От суперечка й розгорілася. Та ще й до такого, що раса на расу пішли. І коли здавалося вже нічого не можнабуло вирішити — стукнуло щось в голови Грекса й Асфіли. Об’єдналася наша парочка й як почала народ повчати… Всі затихли, вражені. З широко розкритими ротами від здивування, вислуховували настанови й поради. А Грекс з Асфілою як розійшлися… Один одного доповнювали, перебивали та народ повчали.

Той вечір закінчився трьома речами. Перша — дракони та люди нарешті об’єдналися. І якщо раніше дракони навмисне забирали частку магії людей спеціальними кристалами — то вони їх всі знищили. Друга — місто стало першим об’єднанням і на честь цього було іменоване Людоконом. А про третю ви всі вже напевно, що здогадуєтеся — ненависть плавно перекотилася до палкого кохання. І пішло поїхало. А за кілька місяців народ, своїм бажанням проголосити їх своїми правителями, трішечки підігнав пару. Тому на престол незабаром сходили молодята, ті хто не тільки об’єднав дві раси на словах, а й на ділі, скажімо так.

Ось відтоді туристи частенько приїздили до Людокона. Місто мало свою багату історію й не дуже велику, проте вкрай красиву територію. І не те щоб Каявіна полюбляла сидіти на березі озера й милуватися спокійним плесом, проте краєвид на це все згори — точно що її вразив. Величезна синява водного плеса навіть їй, високо-високо в небі, дарувала просто невимовний затишок. А ще дивне відчуття вогкості, яке Каявіні чомусь захотілося відчути рукою.

Людеса настільки захопилася цими відчуттями, що не встигла вчасно зреагувати, коли візок несподівано хитнувся. На відміну від лепрекончика та дракона. Проте якщо другий не міг нічого зробити, не нашкодивши, то перший таки схопив свою горе подругу за руку й неабиякими зусиллями затягнув назад. Ох і йокнуло ж тоді Санелове серце. Але нехай пиняє суто на себе — знав же, що за незграбко він надибав на вулицях Людокона. От нехай тепер краще не дивується.

А от місто помилуватися дійсно було варто. Невеличкі будиночки кремового кольору, що як ті гриби виросли над поодинокими водними каналами, вже були злегка позаду. А ось попереду й височів замок. Високі башти, які Каявіна бачила ще з міста, звисока були зовсім не такими. Там дрібнюсінікі й якісь трішки незугарні, зверху вони розпускалися як водяні лілії. Кожен вигин, який із землі міг здаватися трішки кострубатим, згори виднівся ще одним шматочком шедевру геніального скульптора.

Навіть Вазунчик й той припинив длубатися під нігтям та впився поглядом в цю невимовну будівлю, що ховала за своїми стінами не меншу красу, ніж ззовні. І її вкрай нетерпілося побачити обом гостям цього чудового замку.