Розділ 5

Каявіна Криштофчук мовчки вивчала вогняну драконицю. Та була висока, але не занадто. Яскраві туфлі на височенних підборах допомагала їй триматися на рівні з Санелом та навіть часом кидати фірмові погляди «звисока». Інші людеси чи то дракониці, маючи такий зріст, при спілкуванні з поваги хоча б схиляли голову. А вона стояла незворушно. Горда. Байдужа до всіх, окрім самого Санела.

Каявіна ніяк не могла зрозуміти, що ж їх поєднувало. На кохання не скидалося. Принаймні на взаємне. Та й на дружні відносини також. Санел ставився до неї надто холодно. Це було видно навіть попри те, що Каявіна його досі геть не знала.

— Що замовлятимете? — ну ось нарешті пролунала ця фраза, якої людеса так і чекала, щоб одразу рішуче відмовити. Біль лише набирав обертів, тож до їжі дівчина точно навіть не доторкнулася б.

— Дякую, Джімілінко, мені нічого не потрібно, — наскільки могла, настільки люб’язну пичку скорчила Каявіна, поглядаючи на офіціантку.

Та лиш фиркнула й вкотре гордо стріпнувши довгим волоссям, покрокувала в приміщення. І повільно так. Ніби тільки того й чекала, що Каявіна таки скаже їй щось, замовить смачненького хоч за всі гроші світу. Адже платить не вона, то на думку Джімілінки безглуздо було б не скористатися цим. Але ні. Людесі потрібно було дещо інше. Проста відповідь.

— Ти чого? — не церемонячись промовила Каявіна.

Життя поруч з Ксенофолінкою навчило людесу, що не потрібно панькатися з тими, хто проявляє до тебе неповагу. Будь то сама королева Рісанда, чи от така звичайнісінька офіціантка, яка незрозуміло чого дере те підборіддя вгору, як заведена.

— Ти про що? — а й Джімілінці також було не до трудової етики.

— Що це за погляд? Я тобі щось зробила чи що?

— Він мій! — гордо випнула груди дракониця, люто спопеляючи поглядом нашу міс незграбко.

— Ну...дякую за інформацію. Але мені то що? — зневажливо кинула наша людеса, одразу втрачаючи інтерес до Джімілінки. Тепер для неї все було зрозуміло. Ревнує, крилата.

— Тільки погляньте — прийшла тут з ним під ручку й вдає, що ні при чому, — пирхнула Джімілінка, схиляючись до Каявіни над столом та пронизуючи настільки пекельним поглядом, що можна було дійсно згоріти. — Та я вас всіх наскрізь бачу. Задивилася на Санела, його статки, себе вже уявляєш його дружиною? А от нічого й не буде. Він — мій.

Каявіна лише пирхнула. Ну-ну, цікаво ж, чому Санел про неї зовсім іншої думки? Адже той холод, що був між цими драконами навіть гарячий чай би ще більше остудив. До речі, от він Каявіні був дуже навіть доречним. Тож та, не замислюючись, замовила ароматний заспокійливий напій. Для розбавлення атмосфери, скажімо так. А ще з думкою про те, що хоч той трішки допоможе забути міс невдашко про її бідненьку ногу?

Джмілінка вкотре люто зиркнула на Каявіну, а тоді вже поглядом вловила керуючого кав’ярні. Статечний дракон якраз думав, чи  варто підходити аби вирішити конфлікт. Все сподівався, що його підопічна візьме себе в руки та кидав якісь неоднозначні погляди то на Каявіну, то на неї, ніби розмірковував про щось і до того ж вкрай серйозне.

Як тільки офіціантка відійшла від Джімілінки, той підскочив до неї й вони почали про щось затято сперечатися. Каявіні ж було на них байдуже. Вона спершу розглядала свої навдивовижу протоптані черевики, але чомусь ті були такими зношеними саме зверху, а не знизу. А також людеса нарешті почала трішечки відчувати свою ногу, а заразом і дірку на носку на великому пальці. Ох, хоч як зранку не шукала заміну, все не могла знайти. Невже Вазунчик і це вирішив охарактеризувати статусом «скарб» й поніс у свої нові лазівки…

Коли ж Каявіна вибралася зі своїх роздумів про те, як вона примудрилася зіпсувати чи не всі свої небагаті пожитки, до неї нарешті дійшло, яку саме ногу вона підвернула. А це означало одне — Санел бачив все. І їй було б абсолютно байдуже, якби не дурнуватий принцип — вона має завжди виглядати не елегантно, а хоча б просто нормально. Тож коли Каявіна усвідомила, що вона світила діркою в носку перед обличчям самого дракона — побуряковіла не на жарт.

Лише Джімілінка була напевно червоніше за нашу міс невдашко. Їх перепалка з керуючим, поки Каявіна розглядала свої черевики, досягла свого логічного апогею, який от-от мав викликати справжнісінький вибух гніву з обох сторін. І всі відвідувачі вже задоволено потирали руки, очікуючи на скандал, але сталося не так, як гадалося — Каявінчин лепрекончик таки нарешті знайшов свою подругу й поспішив піднести тій її заспокійливий чай, бурмочучи під ніс про те, що ніхто не виконує своєї роботи.

У своїй звичній манері, той зовсім не помітив копни довгого рудого волосся, яким спересердя вкотре стріпнула Джімілінка. Яскраві локони, ніби в уповільненій зйомці пролетіли тихою й затишною кав’ярнею рівно на кілька сантиметрів та потрапили до чаю, що запустив невідворотне. Волосся почало горіти синім вогнем, поки його власниця продовжувала розповідати, яка вона сяка-така.

Але її навіть керуючий вже не слухав. Надзвичайної краси пухнасті локони через звичайнісінький вплив температури поволі перетворювалися на обсмикані латки волосся, а сама дівчина перетворювалася в незугарну зубату відьму, якій потрібен був костур навіть більше, ніж самій Каявіні. Оце то так сюрприз… Каявіна навіть дар мови втратила, проводжаючи поглядом колись розкішну драконицю.

— Як тобі вдалося? — досить поруч від людеси, пролунало тихе запитання Санела. — Я вже рік намагався викрити її, бо чув щось неладне, а ти так легко це все зробила. Як?

— Та якось, — лиш стенула плечима Каявіна, досі дивлячись туди, де стояла Джімілінка.

І не тільки одна вона такою була. Усі присутні не відводили погляду, ніби зачаровані тими чарами, що розвіялися під впливом далеко не простого чаю. І лише я, ваша невтомна спостерігачка, бачила, що насправді напій був зовсім не заспокійливим з легкої руки закоханого баристи та неуважного ока мого леприкончика. Але давайте краще забудемо. Адже починалося найцікавіше — Санел, обійнявши наше міс незграбко, допомагав тій залізти у своєрідний візок. Сам по собі той був широким, але точно що не зручним. Дерев’яна основа без жодних там оббивок говорила сама за себе.