Розділ 3

Пошуки роботи в місті — це та ще задачка. У всіх в Людоконі вже від народження було якесь призначення й майже кожен неухильно його дотримувався. Хто ставав художником, хто йшов будувати новенькі домівки для шахтарів, а хто щоранку біг до офісу, посьорбуючи свіженьку каву.

Проте, звісно, були такі винятки, як і наша славна Каявіна Криштофчук. Вчителювання, яке їй пророчили й за що повсякчас торочили, навіть на словах одразу викликало в неї панічну атаку. Ну як славнозвісній Каявіні Криштофчук лізти туди, де не буде свободи? Це ж нелюдська праця. Вдень навчаєш інших, а вночі сама вчиш те, що розповідатимеш завтра.

Та вона все, що нецікаве було її неспокійній душі, просто миттю забувала. Куди було ще й намагатися це пояснити іншим. Каявіна була б не вчителька, а якесь розтелепко, якого й самого варто було чомусь повчити. Може якби й знала що-небудь, то роботу за день знайшла б, а тепер що його робити… Залишалася надія лише на блискуче майбутнє на тому пагорбі.

А до мандрівного замку було далеченько. Може десь п’ять годин ходу, а може й навіть всі десять. Це з хатинки людеси, що й сама була на пагорбі, він ніби виднівся поруч, а скільки ж звивистих доріг, що колами огинали вершини, потрібно було до нього пройти… Спершу спуститися в місто, тоді звісно що побродити й позазирати на оголошення про роботу, а вже потім іти. І було питанням часу, коли той замок взагалі мав зникнути геть з околиць Людокону.

— Думаєш, встигнемо? — Каявіна склала руки дашком та подивилася на величні стіни, що здіймалися над досі не заселеною ділянкою.

— Якщо не будеш стовбичити на місці, то хоча б спробуємо, — Вазунчик чомусь був геть без настрою. Але от не йому варто було дутися, адже це наша міс невдашко тут залишилася через нього без дому.

— Ваз!

— Ти поспішай краще. Покричиш на мене вже всередині, — обличчя лепрекона було вкрай серйозним. Настільки, що навіть славна Каявіна Криштофчук дійсно поквапилася вслід за навдивовижу швидким другом, забувши, що взагалі хотіла відчитати його.

 Місто зустріло наших подорожніх яскравим пекучим сонечком, що немилосердно палило, змушуючи прикриватися від нього тим, що перше потрапило під руку. І якщо Каявіна видобула з клунка невеличку хустину, замотуючи ту собі на голову та утворюючи невеличкий дашок, то Вазунчик, понишпоривши у валізі, дістав цілісіньку парасолю. Людеса тільки плечима стенула, дивуючись місткості тієї торбинки. Але навіть цього відволікаючого жесту бідненькій вистачило, аби знайти ту однісіньку яму на дорозі й боляче підвернути ногу.

— Ваз! — випадкові подорожні так і не зрозуміли чи то був крик гніву, чи болю. Та й яку таку вазу вона знайшла посеред вулиці. Але після промовистого погляду Каявіни прямісінько в їх до цього не перелякані очі, ті одразу поспішили пройти вперед.

Лепрекончик же не чув нічого, напевне що поглинений своїми думками. Навіть не знаю, що там було такого важливого, але Каявіні дійсно була потрібна допомога. Міс незграбко вміла гарно влипнути там, де це здавалося неможливим й у найбільш невдалий та невчасний момент. І цього разу, здавалося, простим лежачим режимом вона не обійдеться. Та якби й був час, то де це зробити…

— Вам допомогти? — з бічної вулички з’явився дракон, що навіть не очікуючи відповіді, схилився над постраждалою ногою бідненької. — Ох, добряче ж ви так стрибнули…

— Та не стрибала я, — Каявіна нікому не пробачала неправдивих звинувачень.

— Ну добре, ступили. Так краще? — незнайомець почав прощупувати ногу дівчини, затискаючи одночасно кілька місць навколо кісточки.

— Можливо, — Каявіна не хотіла визнавати, що їй справді потрібна допомога невідомого. А особливо те, що він дійсно знає свою справу.

— Але ж ви розумієте, що нозі це усвідомлення точно не допоможе? — лукаво посміхнувся білозубою посмішкою незнайомець та міцно затиснувши ногу Каявіни двома руками, раптово зробив різкий рух.

Я думала, в мене від того лункого хрускоту вуха позакладає. Вже й сама скривилася, мимоволі відчуваючи увесь біль, що в той момент переживала Каявіна. Та й на незнайомця дивилася вже по-іншому. Адже ось так ні з того ні з сього…

— Попереджати потрібно! — Каявіна була б рада втекти, якби її ноги слухали, або якби мала б хоч якусь поміч чи опору. Але лепрекончик вже був десь далеко. Хоч з його то зростом швидше вона вела б його, а не навпаки.

— Можна просто сказати дякую, — знову посміхнувся світловолосий незнайомець, доброта якого прямо таки іскрилася в його зеленкавих очах.

— Я нічого не просила! — ох, наша міс незграбко такого дійсно не любила. Вона вкрай рідко зверталася за допомогою, бо навіть уникала подібного. «Все сама» — вже давно стало її девізом. А тут він…

— Ходімо зі мною, — ніжно підхопив незнайомець Каявіну під руку та зробив перший крок, за інерцією змушуючи її таки скористатися допомогою.

Дівчина важко зітхнула, спершись на свою хворобливу ногу та таки вдячно поглянула на незнайомця. Була б вона тут зараз сама — то напевне впала б посеред вулиці й… Ні, не заридала. Та й допомоги також не просила б. Каявіні залишалося б тільки чекати й вірити, що все минеться. Ну або ж лепрекон таки погляне по сторонах й повернеться та вони разом придумають, що ж їм робити в цій нелегкій ситуації.

— Зачекайте тут, — промовив зеленоокий, коли вони з Каявіною пройшли зовсім трішечки до непоказної кав’ярні та дівчина, не чекаючи запрошення, примостилася за столиком під невеличким навісом.