Розділ 2

Каявіна Криштофчук ніколи не любила щось планувати. Хоча підрахунки й все з ними пов’язане, давалися їй завиграшки. Звісно, лиш тоді, коли наша вкрай пильна міс незграбко дійсно хотіла щось для себе з’ясувати, а не он як тоді з хатиною.

Бо так сильно вона ще не втрапляла в халепи. Мало того, що її лепреконеня витягло з дому все що мало. Так воно й замість того, щоб сховати скарб в тайничку, про який Каявіна прекрасно знала, як виявилося, програло все золото в карти якомусь дракону. Ще не вистачало їх зненавидіти через цього слюнька.

— Та годі тобі вже рюмсати! — гаркнула вона тоді на нього так, що аж шибки забряжчали. — Не вперше ж ти так робиш. Але хай тільки це було не востаннє…

Каявіна Криштофчук погрозливо схилилася перед чоловічком, що знову розклеївся й гучно шморгав носом в такт до власного ікання. Ех, щось у нього від лепреконячої душі залишилися лише пустощі й звичка тягнути все золото кудись закопувати. На жаль, до першого ж вечора в казино. От що значить пожив з людесою…

— Клянусь, це востаннє, — прохникав Вазунчик та протягнув Каявіні одну-однісіньку золоту монетку, на якій була виведена гарненька одиничка.

— Ну хоч щось, — зітхнула вона, приймаючи останнє, що мала, бо хату таки довелося переписати на Ксенофолінку за те, що підопічний Каявіни практично розвалив дім дракониці. А закони, знову ж таки, тут досить суворі з цього приводу…

І поки наша славна Каявіна Криштофчук пакувала свої небагаті манатки в легкий клунок, вона все думала й думала, за що ж їй дісталося таке «щастя». Чесно кажучи, його перша поява й досі була ще свіжою-пресвіжесенькою у пам’яті як людеси, так і вашої невтомної спостерігачки.

Пам’ятаю, Каявіна зловила лепреконеня далеко не найбільш юного віку якось на тому, що той тягнув чуже золото прямо з незамкнутої дамської сумочки. Але хто вона така, щоб за кимось гнатися й когось зупиняти? Для цього в нас відкрили станції Дракополісу — то хай і працюють собі. Та й сумочку могли б хоч закрити для годиться. Навряд чи це зупинило б злодія, але ж усіляке може бути.

Здається, тоді Каявіну занесло в дразино. Ох, гроші там завжди лилися рікою. Й не дивно, що лепрекон також явився там. А я вже згадувала, що він сам азартний? О, ще й який. Тоді він так розгулявся (не на свої гроші, звісно), що мало не залишився голий і босий. Та ще й почубився з кимось непростим. Так і досі не зрозуміла, що то була за раса. Щось середнє між тигром та гномом, адже за зростом вони були майже однакові.

Але що знала Каявіна тоді —  вона ну просто мусила допомогти. Все ж у її слюнька була дуже чутлива душа й мила пичка, що нагадувала людесі колишнього, якого колись кинула з доброти душевної. От і не хотілося, щоб її підрихтували. Тож сховала його під подолом, що простягався до самої підлоги й навіть трішки ковзав по тій. Не сукня це була, звісно, до такого Каявіна по відношенню до лепрекона не була готова й навряд чи буде. А от під плащ таки пустила. Довга бурштинова цупка матерія легко прикрила маленького чоловічка, вбраного у все зелене й вони спокійнесенько собі вийшли геть з того оманливого дразино.

Під час прощання-подяки, Каявіна й сама не думала, що запросить його до себе. А я ж як того не чекала… Людеса останнім часом любила лиш знайомитися й веселитися, але нікого не підпускала аж настільки близько. І тут таке…

Але жаль Каявіні стало цю милу пичку й вже за двадцять хвилин вони товклися в її хаті, витанцьовуючи під класну музичку. Так пострибали, що мало не породичалися. Але добрими друзями стали точно. Ну а наступного дня наша міс невдайко-незграбко вже прокинулася без золота під подушкою (найнадійнішого її сховку, до речі).

Кричала страшенно, а всі кошти виявилися дбайливо схованими у вазі. Лепрекончик же, на його превелике щастя, копирсався на давно закинутих грядках під будинком і Каявіна його пошкодувала за таку раптову самодіяльність. Але знала б вона, що то він просто промацує грунт, аби зрозуміти, чи можна ховати туди свої скарби, то ще сто разів про це подумала б.

Наступного ж зникнення золота дівчина одразу ж бігла до ваз і перевіряла — все завжди було на місці. А через добру душу й не карала його за те, що лазить, де не потрібно. От і назвала Вазунчиком — все пхав у вази через непідходящість грунту, але завжди залишався без покарання — її маленький мазунчик.

— Ти вже зібрався? — перепитала Каявіна лепрекончика востаннє, поглядаючи на гармидер навколо.

Ліжко було перевернене, адже до останнього шукала хоч би ще один золотий. Але в домі з лепреконом, в яких є нюх на метали, це було б дійсно чудом. Проте це не стало на заваді перерити усі шафи, повикидавши непотрібне шмаття й зробивши з хати поле бою, де незрозуміло хто вийшов переможцем. Хоча ні — ненадовго таки Каявіна. Бо оце буде заняття для Ксенофолінки… Може хоч на трішки вгамує свій довгий язик.

— Я готовий, — уричисто промовив Каявінин друг, міцно стискаючи рукою таку ж невеличку валізку, як і він сам.

— Тоді вперед, — дівчина відкрила двері, впускаючи сонячне світло до оселі та дико мружачись від дивних спалахів, що линули від… Невже це мандрівний замок?

— Ти це бачиш? — промовила Каявіна, уважно вглядаючись у горизонт, наскільки їй дозволяли схильні до короткозорості очі.

— Нам туди, — одразу бадьоро закрокував Везунчик в напрямку сяючих золотом башт.

Хто б сумнівався…