ДраконовІ ПІснІ

ДРАКОНОВІ ПІСНІ

ЧАСТИНА ПЕРША. ВІБРАЦІЯ

Борис помітив, що його руки тремтять, ще до того, як затремтіла земля. Це було погано — тремтячі руки привертають увагу, а увага в його становищі була найгіршим, що могло статися, якщо не рахувати зубного болю і раку. Він засунув долоні в кишені потертого піджака і спробував виглядати так, як виглядає людина, яка глибоко думає про математику. Або про сенс буття. Про що завгодно, тільки не про те, що в його валізі лежать документи з чужими підписами і сімсот тисяч гривень, до яких ніколи не доберуться люди з прокуратури, — бо гроші спочивали в горах Північної Румунії, у печері, яку він знайшов лише вчора ввечері.

Борис був високим, але якимось стиснутим — з тих людей, які виросли достатньо, щоб дивитися поверх голів натовпу, але так і не навчилися цим користуватися. Вузькі плечі, руки з довгими пальцями, які завжди шукали щось, за що вхопитися, — олівець, ґудзик, край блокнота.

Обличчя в нього було з тих, що називають інтелігентними: гострий ніс, окуляри з однією дужкою, примотаною дротом, темні кола під очима, які свідчили про звичку думати вночі. Піджак колись був коричневим, тепер — просто кольору втоми. Він пересувався ривками, як людина, яка постійно згадує, що треба кудись встигнути.

Гірська дорога годилася для людей, яких не переслідували правоохоронці. Для решти вона була випробуванням, бо кожен звук — тріск гілки, крик птаха, далекий голос — здавався свистком поліцейського. Туман тут поводився дивно: не лежав у низинах, а висів між соснами горизонтальними пластами, наче бинти на рані. Стежка то губила себе в хвойному килимі, то знову намацувалася під ногою, і скелі по її краях були вкриті мохом такого насиченого зеленого кольору, що здавалося — гори тут дихають, і це їхнє дихання виходить назовні саме так: зеленню і вологою.

Борис ішов уже три години, коли зустрів Віорела. Зустріч відбулася абсолютно по-ідіотськи: Борис так зосередився на тому, щоб не наступити на суху гілку, що мало не наступив на чоловіка, який лежав просто посеред гірської стежки і спав, як у власному ліжку. Віорел прокинувся повільно, підвівся ще повільніше — не від розгубленості, а з тією ґрунтовністю, з якою піднімаються люди, що давно вирішили нікуди не поспішати. Подивився на переляканого Бориса з виразом, який зазвичай називають філософською байдужістю, і вимовив першу фразу:

— Ти, схоже, від когось тікаєш.

Віорел був румуном — це вгадувалося в рисах обличчя, у тому особливому способі тримати паузу перед словом, у темній шкірі, задубілій від гірського сонця. Років йому було стільки, скільки буває в людей, які перестали рахувати. Широкоплечий, невисокий, з руками робочої людини — квадратні долоні, збиті кісточки, нігті в тріщинах від ремесла, яке він давно полишив. Волосся в нього було тронуте сивиною на скронях і стирчало в різні боки з повною байдужістю до того, що про нього подумають. Сіра сорочка, штани з якоїсь грубої тканини, чоботи, що, схоже, пережили кілька господарів до нього. Він пересувався так, як пересуваються люди в горах, — не прямо, а трохи боком до схилу, кожен крок ставлячи спочатку п'ятою, як кіт.

Це було настільки влучно, що Борис мимохіть пройнявся повагою до Віорела. Людина, яка вміє читати людей із такою ясністю, заслуговує принаймні короткого пояснення або, в гіршому разі, хорошого удару в щелепу. Борис обрав перше.

— Так, — сказав він. — А ти, схоже, кудись ішов. Хоча ні, стоп, ти лежав.

Віорел усміхнувся. Усмішка в нього була така, що говорить: людина в житті всякого навидалася, її вже нічим не здивувати, і взагалі їй глибоко байдуже — але не зі злістю, а з якоюсь спокійною смиренністю. Потім він устав, струсив сорочку і запропонував:

— Мабуть, час уже мені перестати відпочивати. Нормально, якщо я з тобою? Удвох завжди краще, ніж наодинці. До того ж ти виглядаєш так, як виглядає людина, яка ось-ось знепритомніє.

Так вони й пішли разом. Туман попереду розступався перед ними з лінивою неохотою, відкриваючи дедалі нові складки гірського лісу. Десь над головою перегукувалися птахи мовою, якої жодна людина не вчила і ніхто не забував. Стежка йшла вгору серпантином, огинаючи виходи породи — сірий вапняк з прожилками, схожими на схему чогось важливого, написану не для людей.

Віорел розповідав про те, що пішов на пенсію півтора року тому, охороняв казино, потім вибивав борги в клубі на околиці Бухареста і врешті-решт зрозумів, що людей стає дедалі більше, а сенсу їх бити — дедалі менше. Говорив він повільно, з паузами, які не були незручними — вони були частиною мови, як простір між нотами. Борис слухав і захоплювався тим, як легко Віорел говорить про речі, які інші люди тримають у собі, мов цвяхи в труні.

Вони йшли годину, потім другу. Гори тут були не жорстокими, а саме байдужими — такими, якою буває дуже стара істота, що перестала помічати дрібниці. Схили поросли буком і грабом, між якими стояли самотні ялини, наче вартові невідомо чого. На поворотах стежки відкривалися краєвиди в долини, затягнуті молочним маревом, і з цього марева стирчали верхівки дерев, мов щогли потоплених кораблів.

Борис почав розповідати про інвестиції і про те, як одна маленька помилка в розрахунках може призвести до того, що в твоїй квартирі в Києві з'являються люди з підробленими судовими приписами і щирим бажанням забрати все, аж до привіту від твоєї матері. Віорел слухав і кивав, як людина, яка знає: покарання за дурість приходить завжди, просто в кожного воно своє.

А потім, саме в ту мить, коли Борис підіймався на невеликий пагорб і міркував про те, що «абстрактний перенос концептуального моделювання міг би допомогти нам переоцінити ситуацію з огляду на метафізичний парадокс», земля під ними здригнулася.

Це не був землетрус. Це було щось м'якше, але водночас глибше — так тремтить підлога старого собору, коли в підземеллі під ним лопає труба, тільки тут не було ніякого собору і ніякої труби, були лише гори, які раптом згадали про себе. Борис і Віорел упали одночасно, просто в траву, і Борис інстинктивно прикрив голову руками, наче це могло допомогти. Віорел же просто лежав, дивлячись у небо, і вираз його обличчя не змінився.