Глава 21. Прикраси. Милі сваряться…

Вранці я потягла Карена до Алексанa, щоб дізнатися, як можна допомогти рідному селищу й позбутися хижого кристала. Маг усміхнувся й сказав:

— Хотів би сказати, що тут усе просто. Ну, точніше, це звучить лише просто — його потрібно витягти із землі й спалити магічним вогнем, наприклад драконячим. Причому найгарячішим, на який ви тільки здатні.

— Звучить просто, — спокійно сказав Карен. — А в чому підступ?

— Він великий, і руками ви його не візьмете, він вип’є з вас життя так само, як алхімік. Його потрібно витягти, не торкаючись. Наприклад, телекинезом або зверненням до землі, як це робила Кіра. Але їй знадобиться жахливо багато енергії.

— А якщо я зроблю ще кілька таких браслетів і накопичуватиму в них енергію?

— Можна. Знаєш, я вже шкодую, що ти втопила той кристал — ти могла б накопичити в нього потрібну кількість енергії.

— А в коштовні камені хіба не вийде?

— Вийде, просто тобі знадобиться кілька десятків великих каменів. І потім вони можуть перетворитися на пил після цієї вдалої справи.

— Звучить якось не дуже обнадійливо, — сказав Карен. — А які саме камені підходять?

— Ви серйозно хочете за це взятися?

— Можна подумати, Кіру можна відмовити, — фиркнув Карен.

— В принципі, у мене є час, можу піти з вами до ювелірної крамниці.

Аксен, вислухавши моє прохання й уточнення Алексана, добре так замислився.

— Ну й задачку ви мені ставите! У крамниці вже нічого не лишилося, завдяки Кірі. Дозвольте дізнатися: що ви задумали?

Алексан розповів, яку магічну дурницю я вигадала. Аксен серйозно подивився на Карена. Той зрозумів його без слів.

— Марно, все одно зробить. Краще вже прослідкувати й підстрахувати. Зможеш знайти?

— А якщо я злітаю й куплю браслети з цільного каменю?

— Теж добре. Тоді ще потрібно буде їх проклеїти, якщо раптом тріснуть від напруги. Головне, щоб одразу не розсипалися.

— Камені вам будь-які коштовні, правильно?

— Так. Ідеально, звісно, діамант, але він же коштує шалені гроші! Та й немає таких великих каменів.

— Зате він дуже міцний.

— Кіра, а що як попросити твого батька з дядьком фінансово взяти участь у цій авантюрі? Для них же робимо, а я стільки просто не потягну.

— Думаю, справедливо.

— Кіра, а може, ти дістанеш шматочок амаретію?

Мене навіть пересмикнуло від згадки про той кристал. Я похитала головою.

— Нізащо!

— Гаразд. Тоді напиши батькові з дядьком.

Я стала біля вікна, подумала, як сформулювати, і, написавши листа, відправила його магічним вісником. Відповідь прийшла через кілька хвилин:

«Навіть не здумайте купувати самі! Я поїду з кимось із драконів, уже виїжджаю».

— Тато скоро приїде. Сказав, що поїде з вами.

— Швидше полетимо, — задумливо сказав Аксен.

Ми з Кареном пішли зустрічати батька до нашого дому, заодно вивели Єву на вулицю погуляти. Мої братики й сестрички вже зранку побігли гуляти з місцевими дітьми. Тата зустріли буквально за десять хвилин після повернення додому. Батько прискакав на своєму улюбленому вороному жеребці. Легко зіскочив, обійняв мене, потім Єву, з Кареном потисли руки.

— Мама не в захваті від твоєї задумки, — сказав батько, — але розуміє, що інакше цей кристал зжере все селище. Каже, став ще більш ненажерливим після того, як дракон пролив на нього кров.

— А якщо спуститися до нього й там дихнути вогнем?

— Ти самогубця? — суворо запитав мій батько. — Чи попросити твого батька відшмагати тебе, щоб таких дурниць у голові не було? Він же вип’є тебе — і кісток не залишиться. Нещодавно кілька хлопців, схожих на тебе, туди полізли. Кілька секунд крику на все селище — і все. Поки прибігли, від них уже нічого не залишилося. Туди більше ніхто не лізе. Ми там колючим дротом обгородили.

Батько взяв у Карена Єву, обійняв малечу й поцілував у щоку.

— Ще одна відьмочка росте.

— Тільки вона драконом буде.

— Одне іншому не заважає, — сказав батько, — просто магія трохи інша й усе. Ну що, з ким мені їхати?

— Швидше летіти, — сказав Карен, — ходімо. Тут недалеко. Заодно коня в конюшні при таверні залишите. Напевно, краще у дядька, я його попереджу, що це ваш.

— З тобою брати зв’язувалися? — запитав батько, поки ми йшли.

— Ні. Але я Сашка іноді відчуваю. Йому там подобається, він то в дикому захваті, то злиться. Інколи здається, що навіть б’ється.

— Надішли йому листа, нехай пишуть нам із мамою. Бо мама скоро не витримає — відправить йому лист із сюрпризом.

Я взяла чоловіка за руку й, поки йшли, налаштувалася на брата. Навіть вдалося поспілкуватися. Сашко одразу зізнався, що забув зв’язатися зі мною і з батьками. Пообіцяв, що сьогодні ж напишуть усі разом. А зараз він із друзями гуляє містом. Я його порадувала, що батько сьогодні буде в місті у справах. Тож можуть зустрітися. Брат дуже зрадів.

— Тату, брати сьогодні знайдуть тебе в місті.

— Заодно й по шиї отримають, — усміхнувся батько.

— Та годі, вони там задоволені й щасливі. Обіцяли сьогодні ж усі разом написати.

Батько усміхнувся. Єва сиділа в нього на руках і роздивлялася все навколо. Вона любить у нас на руках гуляти — так усе видно й не втомлюється.

— Тату, а можна я з тобою полечу?

— Кіра!

— Іра!

Сказали одночасно мої улюблені чоловіки.

— Що?

— Не можна, — суворо сказав батько, — ти не в тому стані для таких далеких подорожей.

Провів батька з Аксеном, повернулися додому. Карен залишив мене з Євою, а сам пішов у справах. Я вже й книги читала, й готувала, тільки весь час хотілося бути поруч із батьком і теж взяти участь у купівлі коштовного каміння.

Додому спочатку повернулися Карен із батьком і матір’ю. А вже потім мій батько з Аксеном. В обох були синці та подряпини на обличчі й руках.

— Що сталося? — запитав Агор.

— Бандити.

Сказав батько так, ніби нічого не сталося. Поставив свій рюкзак на лавку й почав виймати з нього покупки. Коли він черговий раз засунув туди руку по плече, я не витримала: