Глава 20. Скарб.

Пройшов перший осінній місяць, і пройшов він якось занадто спокійно. Для початку: алхімік більше ніяк себе не проявляв. Хоча я можу припустити, що ми просто не знаємо про його жертв. Але більше я його очима не бачила, і видінь, пов’язаних із ним, у мене теж не було. Хоча я навіть намагалася їх викликати сама. Прабабуся в такі моменти з’являлася і казала, щоб я не займалася дурницями. Типу: «прийде час — і все побачиш». А в мене було відчуття, ніби це затишшя перед бурею.

Навіть мої молодші сестри з братами поводилися напрочуд спокійно. Не рахуючи того, що їх у школі деякі намагалися ображати. Не знаю як, але вони поставили кривдників на місце і навіть подружилися з дітьми. З Євгенією ми, якщо й перетиналися в школі, то вона робила вигляд, що мене не бачить. Що ж, мені навіть краще — не хотілося витрачати на неї нерви.

Карен вирішив нагородити малих за гарну поведінку й пригостити тортом. Нехай там кожному дістанеться по маленькому (мені здавалося — навіть занадто маленькому) шматочку, але їм усе одно буде приємна така увага.

— Заходимо і йдемо до Агора за стіл, — сказала я своїм молодшим.

Агор із Юсею та Євою вже чекали нас у таверні в Анрока. Поки йшли, вирішила запитати в чоловіка:

— Висушених алхіміком більше не знаходили?

— Ось знайшла час, — тихо буркнув Карен, — тільки тих трьох, що спочатку, і все.

— Це ж добре.

— Так. А у тебе більше не було видінь?

— Ні.

Нюра повернулася до нас і запитала:

— Алхімік, про якого ви говорите — він поганий?

— Так, — сказали ми з Кареном одночасно.

— Ти щось хотіла сказати?

— Ні, — швидко відповіла Нюра і сіла за стіл поруч з Агором.

Агор махнув, щоб нам принесли замовлення. Лешка швидко приніс чашки й блюдця з ложками. Потім приніс чай у великому чайнику, а далі вже нарізаний торт. Єва сиділа на руках у дідуся й одразу почала тягнути ручки до торта — її привабили красиві квіточки.

— А їй можна торт? — запитала Нюра.

— Ні. Агоре, я можу взяти Єву до себе.

— Їж спокійно. Мені подобається з нею няньчитися.

— Скоро їх буде двоє, — усміхнувся Карен.

До нас підійшов Еміт. Чомусь Єва особливо добре на нього реагувала, хоча бачила його досить рідко. І зараз, побачивши Еміта, почала підстрибувати в дідуся на колінах.

— Єво, заспокойся, будь ласка, — попросив Агор.

Єва задоволено запищала й потягнула ручки до Еміта. Агор усміхнувся і передав йому малечу.

— Хотів дізнатися, як ви будете святкувати день народження цієї крихітки. Наскільки я пам’ятаю, він уже за кілька днів.

— Та тут і відсвяткуємо, — сказав Карен. — Ребят запросимо, дітвору візьмемо. Ну і торт із чаєм.

— Мені от цікаво: чому вона так на тебе реагує? — запитала Юся.

— Звідки я знаю, — сказав Еміт, обіймаючи малечу, — така лапочка. А ось і мої лапочки біжать.

— Можна нам теж торт? — запитав старший син Еміта.

— Ні, тільки печені яблука. Я вам уже замовив. До речі, такій крихітці можна печені яблука.

Власне, печені яблука сподобалися і моїм молодшим братам і сестрам. І вони заявили, що вдома теж таке хочуть.

— Ну, це ж готується за дві хвилини. Медом полити й подихати на них, — сказала Юся. — І все одно корисніше за цукерки!

І все ж я мала рацію, коли відчувала, що це затишшя не просто так. Бо буквально наступного дня після школи мої молодші сестрички разом із братиками «порадували» мене. Я якраз гралася з Євою у своїй кімнаті, коли вони зайшли вчотирьох.

— Іро, ми тут дещо знайшли, — винувато сказала Нюра, — думаємо, що це того алхіміка.

Я спокійно видихнула, щоб не нервувати.

— Показуйте, що там у вас.

Чесно сподівалася, що це щось безпечне: книги або… загалом щось таке. Нюра принесла мішечок і простягнула мені. Те, що в ньому лежало, було розміром із мій кулак.

— Що там? — запитала я.

Інші тільки дивилися на мене.

— Блакитний кристал.

— Та ну, — не повірила я такому щастю.

Швидко розв’язала мішечок і обережно витрусила на стіл великий кристал амаретію. Довелося сісти на стілець.

— Приглянь за Євою, — спокійно попросила сестру.

А сама перебудувала зір і почала розглядати кристал, не торкаючись його. Мало що тут може бути. Подивилася на Нюру. Те, що це вона, я не сумнівалася. І з нею наче все було гаразд.

— Нюро, як ти себе почуваєш?

— Добре. А що з ним?

— Поки розбираюся. Ви його чіпали?

Діти похитали головами.

— Я його знайшла і не витягувала з мішечка, так і принесла.

Я надіслала вісника Алексану, попросила якнайшвидше прийти, уточнила, що це щодо кристала амаретію — треба перевірити один.

— Я вас сварити не буду. Скажімо так: я навіть рада, що ви його знайшли. А тепер розповідайте — де?

— Ну, нас хлопці з класу позавчора запросили гуляти, — сказав Артем, — вони живуть на краю поселення, там поруч ліс. І майже біля краю лісу є два покинуті будинки. Ми лазили там разом. В одному під підлогою і знайшли цей мішечок із кристалом.

— Я знайшла його, він світився, — сказала Нюра, — і зараз світиться.

— Там ще щось було?

— Гроші. Але їх інші діти забрали, — сказав Пашка. — Ми чули, як ти не раз говорила про такі кристали, і тато такі продавав. Ми одразу зрозуміли, що він дорожчий за ті гроші.

— Він набагато цінніший за гроші, — підтвердила я, — але не через те, що його можна продати. А тому, що в такий кристал маг може ув’язнити душу сильного мага. А в цей конкретно він хотів ув’язнити мене.

— Може, ми його заховаємо, щоб він не знайшов? — запропонувала Оксана. — Або розіб’ємо на дрібні шматочки?

Я подивилася на братів і сестер — діти виглядали наляканими. Розвела руки, показуючи, що хочу їх обійняти. Вони миттєво підбігли, і я міцно їх обійняла. У цей момент зайшов Алексан і ще кілька королівських магів. Вони одразу помітили кристал і підійшли до столу, навіть не вітаючись.