Глава 19. Шкільні розбірки

У перший осінній день ми з Кареном відвели моїх братів і сестер до школи. Після цього я ще залишилася займатися з Алексаном, а потім пішла готувати солодощі. Увесь тиждень після нападу алхіміка в мене боліла спина, і я вже не знала, що з цим робити. Я ж сама себе зцілила й не бачила, що там може ще боліти. Запитувала в магів, як алхіміку вдалося таке зробити, не перебуваючи поруч зі мною, і поранити мене. Алексан лише сказав, що це темна магія і мені пощастило, що я впоралася. От тільки мені здається, я щось упустила…

Після третьої таверни я ледве дійшла додому. Добре, що сьогодні замовлень було мало і я рано звільнилася — буде час нарешті розібратися із собою. Бо зараз я почуваюся старою бабою, у якої ломить спину. Юся з Євою були вдома.

— Ти рано. Любa, щось ти надто бліда. Що сталося?

— Спина жахливо болить.

Я сіла за стіл у кухні й поклала голову на руки. Юся відпустила Єву на підлогу походити, сіла поруч і підняла мій гольф. Я відчула її страх.

— Що там?

— Схоже, ти тоді не зцілила себе, а лише магічно приглушила вплив. Зараз я бачу щось схоже на фурункули, точніше — їх три.

Юся обережно торкнулася, показуючи мені їх.

— Але вчора ще нічого не було.

— Мабуть, місце поранення загноїлося. Тобі потрібно нормально себе зцілити, інакше це погано закінчиться і для тебе, і для малечі.

— Можете взяти в кімнаті мій браслет? З ним надійніше.

Юся швидко сходила за браслетом. А Єва почала лепетати поруч зі мною, привертаючи увагу. Я посадила доньку біля себе й обережно обійняла. Юся дала браслет, я з хвилюванням одягла його й вимовила заклинання. Спину пронизав різкий біль, я ледве стримувалася, щоб не закричати. Єва почала голосно плакати.

— Маленька в нас теж емпат, — перелякано сказала Юся і посадила дитину на підлогу, сама сіла на її місце. Вона накрила чистою тканиною запалене місце на спині. Ще за кілька хвилин почали виходити гній і сукровиця. Це я зрозуміла зі слів Юсі. Єва сиділа на теплій шкурі й дивилася на бабусю наляканими очима. Юся розмовляла з малою й витирала мені спину, хоча їй самій було не по собі.

Біль різко зник, так само як і з’явився. У мене на кілька секунд потемніло в очах, і я обм’якла. Але прийшла до тями майже одразу. Юся вже витирала мені спину чистою вологою тканиною.

— Тепер три рожеві точки.

— І спина зовсім не болить. Тільки я дуже втомилася. Дякую, що допомогли.

Я взяла на руки свою крихітку й притисла до себе. Донька обійняла мене за шию й тихо сопіла.

— Уже все добре, мамі довелося себе підлікувати. Зате в мене тепер не болить спина, і я можу спокійно носити тебе на руках, рідна. Покатаємося на гойдалці?

Донька кивнула й ще міцніше обійняла мене.

— Їй уже час їсти, та й тобі також.

— Ми недовго, хвилин п’ять, просто відволічемося.

— Тоді я з вами. Скоро наші школярі прийдуть. Сподіваюся, вони самі дійдуть.

Ми якраз і покаталися до приходу моїх братів і сестер. Причому Нюра одразу кинулася до мене обійматися й плакати. Довелося передати Єву бабусі й обійняти сестричку.

— Ну, що сталося, малеча?

Я лише тоді помітила синець на її обличчі.

— Хто це тебе?

— Хлопчик у класі вдарив мене в живіт, а це, — вона показала на обличчя, — штовхнув у стіну.

— За що?

— Я не захотіла давати йому свої олівці, які ти з Кареном мені купила. Це ж мої! Чому я маю їх віддавати тому, хто мені не подобається і ображає мене?

— Завтра поговоримо з ним і з його мамою.

— Його мама — вчителька в нашому класі. І вона сказала, що я сама винна і маю ділитися з іншими. А якщо я не хочу? Вони ж мені нічого не дають, коли я прошу… — Нюра розплакалася.

— Що вже сталося? — запитав Агор.

— Нюру в школі ображають, — сказала я й розвернула сестру.

До Нюри підійшов Карен, який прийшов із батьком. Він присів поруч і провів рукою по налитому синяку на обличчі дитини.

— І хто це?

— Хлопчик штовхнув і вдарив у живіт.

Нюра підняла блузку — там, на щастя, синця не було.

— Боляче? — запитала я сестру.

— Трохи.

Карен узяв її на руки.

— Нам сказали, що якщо ми поб’ємо того хлопця, нас виженуть, — тихо сказав Паша.

— Завтра поговоримо з ним і його мамою, — сказала я братам. — Як ваш день пройшов?

— Нудно, — відповіли хлопці. — Ми це вже проходили наприкінці минулого року. Директорка сказала, що ми можемо йти в третій клас, але нас знову відправили в другий.

— Завтра зранку розберемося, — сказав Карен. — Ходімо обідати.

— Я хочу спати, — сказала Нюра.

— Поїж, я приберу біль на обличчі й у животі, і підеш спати. Синець залишу — щоб було що показати директору.

— У крайньому разі кличте мене, — сказав Агор.

— Тату, спочатку спробуємо без твого авторитету. А то їм потім спокою не буде.

— У тебе теж уже є авторитет як у сина старійшини.

— Тоді почну сама, а ти допоможеш, якщо не впораюся.

— Тільки нікого там не вбий. Бо коли ти злишся — меблі літають, — усміхнувся чоловік.

Зранку, як і обіцяла молодшим, ми одразу пішли до школи — навіть раніше, до початку уроків, щоб спокійно поговорити з учителькою і директором. Карену мама вручила Єву, а сама пішла в гості до доньки.

— Понароджували тут виродків, — тихо пробурмотіла вчителька, поки я підходила до неї з сестрами. — Притягнули свою мамашу недолугу, — сказала вона замість привітання.

— Доброго ранку, Євгеніє Олександрівно, — спокійно сказала я. — У мене до вас серйозна розмова.

— З чого це я маю з тобою говорити? Народила — то й виховуй!

— Рота закрий і слухай, — гаркнула я на неї; у мене це вже виходило не гірше, ніж у місцевих драконів. — Ваш обов’язок — виховувати дітей і стежити за порядком у класі. А ваш син ударив мою сестру.

— Сестру, — з кривою усмішкою сказала вчителька. — Подумаєш, хлопчик штовхнув жадібну малу. Навчила б сестру ділитися.