Глава 18. Побачити й попередити

Того ж дня ми з Кареном сходили до школи з моїми молодшими братиками й сестричками. Учителька молодших класів неохоче прийняла дівчат у перший клас, а хлопців — у другий. Сестри ще й обурювалися, що вони не разом із братами, але вчителька їх обурення проігнорувала. Видала нам список необхідного для школи й сказала, що заняття почнуться через тиждень.

Карен одразу попередив малечу, що якщо вони бешкетуватимуть і не слухатимуться, то не отримають щоденного солодкого. Сестри скривили свої милі личка, але нічого не відповіли. Брати ж навпаки лише ледь помітно усміхнулися. Схоже, хлопці вже дорослішають…

Дитячу доробили того ж дня. Привезли великий стіл і чотири дитячі стільці. А ще Сергій зробив перегородку при вході до дитячої, щоб можна було залишати Єву на другому поверсі, і вона не могла сама вийти з кімнати. Сестри з братами таку імпровізовану «дверку» легко самі відкривали й закривали. Їх одразу привчили закривати на защіпку, щоб племінниця не вибралася.

Агор придумав їм завдання: доглядати за Євою і трійнятами. Малюки вже майже впевнено ходили й швидко повзали. На кожного мого брата й сестру припадало по одному племіннику чи племінниці.

Діти серйозно сприйняли своє завдання й із задоволенням няньчилися з молодшими. Хоча здебільшого всі разом просто гралися іграшками. Аліса подивилася на це з розчуленням і пішла спати з Ареном у кімнату, де жив Сашко.

— Ми тепер хоч нормально висипаємося, — сказала вона щасливо.

Увечері, коли всіх уклали спати, я запитала у чоловіка:

— Карене, а скільки драконів у поселенні? Я просто уявила, що якщо всіх подивитися магічним зором…

— Не заморочуйся, я вже попросив хлопців, пояснив, кого шукаємо. Тим більше нам так буде простіше виявити чужака.

— А багато драконів у поселенні? — повторила я запитання.

— Багато, близько трьох тисяч і ще пара тисяч у другому поселенні. І батько каже, що скоро наші поселення об’єднаються і буде нормальне місто. Але це ще через пів року-рік. Я хлопців із таверн попросив обережно перевіряти постояльців — там люди найчастіше змінюються.

— І є якісь результати?

— Ні. Давай спати, я щось дуже втомився сьогодні.

— А це лише перший день, як вони в нас живуть.

Чоловік згреб мене в обійми й заснув. Я влаштувалася зручніше в його руках і теж заснула. Вранці прокинулася й зрозуміла, що якось надто тихо. Карен ще спав. А от Єви вже не було в ліжечку. Я встала, швидко вдяглася й пішла шукати доньку. Виявилося, що до нас заходила Юся й забрала Єву до моїх братів і сестер на другий поверх до спільного сніданку. І вони зараз там гралися.

— Іди вмийся і розбуди Карена. Дітвора вже сама вмилася й одяглася. Вони у вас дуже самостійні, мені це навіть трохи дивно.

— Мама їх привчила. Їй було не до того, щоб бігати за кожним.

Я повернулася до нашої кімнати й поцілувала чоловіка. Він знову пригорнув мене й хотів продовжити спати.

— Час вставати. Чи хочеш дочекатися, поки до тебе завітають п’ятеро голодних дітей?

— Не лякай мене так, — сонно сказав він. — І чому п’ятеро?

— Ну, Єва зараз із ними грається, точніше, вони її розважають. Ходімо вмиватися.

— Угу.

Щоправда, до вмивання ми дісталися трохи пізніше — мене все ж затягнули назад у ліжко.

— Мені вдасться потрапити на урок до Алексана? — запитала я за сніданком.

— Іди, — махнула Юся, — скоро Аліса прийде з Ареном і трійнятами. Тож ці милі створіння будуть наглядати за малими вдома. Або на вулиці в саду пограються. Їм сьогодні гойдалки зроблять. Відчуваю, весь день там проведуть.

— Так! — радісно пискнули сестри.

— Тоді я потім піду готувати солодощі.

Після сніданку винесли розкладний дитячий манеж у сад і відгородили досить велику частину території. І лише тоді пустили туди Єву.

— Приглянете за нею? — запитала я у братів і сестер.

— Від нас не втече, — заявила Нюра.

— Тільки їй далі цього манежу не можна. Можна ще нагорі в дитячій гратися. Зрозуміли?

— Так, — сказала за всіх Нюра.

Після уроку я одразу пішла до третьої таверни. Поки йшла, озиралася довкола. Будинків справді багато, і шлях від школи до третьої таверни займав майже пів години. Здається, я раніше просто не замислювалася, яке велике це поселення. Порівняно з моїм рідним — точно вдвічі більше.

Так, у роздумах зайшла на кухню, помила руки й одягла фартух. Потім привіталася з хлопцями. Вони подивилися на мене здивовано.

— Щось сталося?

— Ні. А ти чого так рано?

— Ілля вчора сказав, що сьогодні я наче можу не приходити. От я й прийшла. А чому печі ще холодні?

— Зараз швидко розігріємо, — сказав Нейтан. — Льошко, давай розігрівай драконячим подихом, тільки прошу: не спали мені кухню!

— Тату, я ж зазвичай обережний.

Я навіть зупинилася й із цікавістю подивилася, як хлопець видихнув вогонь у відчинену піч. Вона миттєво розжарилася й була готова до роботи. Я пішла далі до свого робочого столу. Помітила нового хлопця — він із цікавістю дивився на мене. Потім тихо запитав у Льоші:

— Льошко, а чия це дівчина?

— Це дівчина Карена. І якщо ти не помітив, вона взагалі-то скоро буде мамою. До речі, вдруге.

— А, — лише протягнув хлопець. — Гарна.

Я лише усміхнулася й стала знімати миску та форми з високої шафи, використовуючи телекінез. Олег швидко виклав мені на стіл підготовлені продукти для солодощів. Наприкінці поклав список із тим, чого і скільки потрібно приготувати.

Забралася на високий табурет біля столу й почала змішувати продукти для торта. Робила це прямо в повітрі над мискою. Хлопці в цей момент стояли й спостерігали. На Нейтана майже не реагували.

— Досить на неї витріщатися, — намагався їх врозумити Нейтан. — Нам уже обід готувати, а ви тут байдикуєте.

Я розділила тісто на дві частини. Якраз залишилося додати в одну какао, а в іншу ваніль.

— Ребята, а де какао і ваніль?