Глава 14. Алхімік

Через кілька днів я знову зайшла в таверну до Анрока — все за тими ж солодощами. Вдома їх з’їдали дуже швидко. І двох кульків вистачало від сили на пару днів. Студенти — і старі, і нові — сиділи в дальній частині залу, пили чай зі смаколиками й щось обговорювали.

— Чула новину? — спитав Анрок. Я похитала головою. — Пара студентів зникла, буквально вчора. Причому вони поверталися групою з кураторами, але двох потім у таверні не дорахувалися. І ночувати вони не прийшли.

— Кіро, — покликав Алексан. Я обернулася, він відійшов від студентів. — Допоможеш хлопців знайти? Твої чотки справляються краще, ніж пошукові заклинання.

— Можу чотки видати. Мені заборонили одній кудись ходити, тим більше в ліс.

Почула, як хтось щось пробурмотів і тихо засміявся. Голос був схожий на голос дракона з мого сну. Швидко озирнувшись, я побачила лише молодого хлопця — явно не місцевого. Бо надто вже виділявся: нижчий за драконів і вужчий у плечах. Схожий на звичайну людину. В його очах грали смішинки, і усмішку він ледь стримував.

— Кого ти там побачила? — спитав Алексан і помахав рукою перед моїми очима.

Я кілька разів моргнула — і хлопця вже не було. Хоча він стояв тут буквально мить тому.

— Кір, ти що? — спитав Алексан, намагаючись мене «розморозити». А я вже дивилася зал магічним зором. Побачила хлопця — він виходив із залу.

— Кого ти там побачила?

— Не знаю, якийсь не місцевий хлопець.

— Ой, та студент, мабуть. Вони зараз тут постійно снують. У кураторів не виходить усіх зібрати докупи. Давай свої чотки — і ми підемо.

— Вони вдома. Алексан, хотіла спитати про один зі своїх снів. Пам’ятаєте, я вже розповідала — було продовження.

— Знову вночі в лісі гуляла? — усміхнувся маг.

— Ні, просто знову снився той самий розрив. Ми його, до речі, бачили з магами в лісі, тоді він був прикритий легкою пеленою. А по той бік було щось велике. Так от, у сні я бачила того, хто був за пеленою, — маг напружився, перестав усміхатися, — ми навіть поговорили. Пам’ятаєте, я розповідала? — Алексан кивнув.

До нас підійшли інші куратори. До цього вони стояли трохи осторонь, але коли я почала розповідати сон, підійшли ближче.

— Кого ви бачили? — спитав Кирк.

— Величезного дракона.

Анрок хмикнув.

— І там дракони.

— Бачила одного. Тільки порівняно з ним ви — як горобці.

Анрок скривився.

— Вдруге снився буквально кілька днів тому, знову пропонував піти в той розрив. Я хотіла спитати: це правда, що за рахунок людини можна продовжити комусь життя? Так, щоб на кілька століть?

— Ти краще скажи, що саме він тобі говорив? Просто кликав у розрив?

— Так. Мовляв, пожертвуй собою — і розриви закриються. Інакше зникатимуть інші маги…

Після цих слів мене кинуло в холод. Я сперлася на барну стійку — ноги стали підкошуватися. Анрок швидко вийшов з-за стійки, обійняв мене, як рідну доньку.

— Нікуди ти не підеш! Не можна вірити всяким психам.

— Тепер ми знаємо, через кого зникають наші друзі, — зло сказав один зі студентів.

Коли вони всі встигли зібратися?

— Уперше я ще прабабусю відчула поруч, — сказала я Алексану. — Вона попередила, щоб я не вірила тому дракону. Сказала, що я й сама загину, і розриви не закриються. Це можливо?

— На жаль, так. З простої людини багато енергії не отримати. Ну, злякається — видасть трохи. Якщо впливати на мага — можна більше, у нього енергії більше від природи.

— Значить, доведеться йти в той розрив і знайти того мага, — сказав один із нових кураторів.

— Це небезпечно, — сказав Антон.

О, тут уже й інші маги підтягнулися.

— Ми тоді тільки зайшли в той розрив — і одразу натрапили на величезну ящірку. Гадаю, там усі тварини гігантські.

— Так ви ж можете обернутися й політати там. Хоча буде кумедно: дракон розміром зі стрекозу порівняно з місцевими мешканцями.

— Політати можна, — Антон навіть не образився на порівняння. — Головне — знати, куди летіти й де шукати. Може, Кірі вдасться у своїх снах проникнути туди й оглянутися.

— Тільки це дорога в один кінець, — сказала я. — Мені тоді сказали, що я засну й більше не прокинуся. Мовляв, нічого не відчуєш.

Маги похмурніли, замислилися. А я за їхніми спинами знову побачила того самого хлопця. Одразу перебудувала зір. Він справжній, не ілюзія. Просто, мабуть, не хоче привертати увагу.

— Доброго дня, а що тут у вас за збори? — почувся веселий голос Карена. — І що, дозвольте дізнатися, вам потрібно від моєї дружини? — це вже суворо.

Він швидко пробрався крізь натовп студентів і став поруч зі мною. Помітила, як Сашка теж спробував повторити його маневр, але в нього це вийшло значно важче — студенти не хотіли пропускати.

Карену розповіли про зниклих студентів і що від мене хочуть чотки. Карен із Сашком переглянулися. Брат зняв свої й передав Алексану. Маг покрутив їх у руках і запитально глянув на мене.

— Як ними користуватися?

— Сформулюйте питання для пошуку.

— Можна мені? — попросив Кирк. — Все-таки це мої студенти зникли.

Йому віддали чотки. Він покрутив їх у руках, і по його насупленому лобі я зрозуміла — не виходить.

— Як ви сформулювали питання?

— Де Еміас і Фред.

Карен тільки хмикнув, узяв свої чотки й теж щось запитав подумки.

— Тебе вони визначають одразу. І батька — теж, хоча він на іншому кінці поселення. А хлопців — ні.

— Значить, вони мертві, — сказав Антон. — Так було з моїм братом.

Кирк зблід. Я взяла чотки у чоловіка й сама сформулювала питання вголос:

— Як знайти Еміаса і Фреда, студентів куратора Кирка?

Хвостик чоток указав на двері, і я відчула, що вони ніби вириваються з рук.

— Живі вони чи ні — не знаю. Але мої чотки все ж працюють.

— Ходімо, перевіримо, — запропонував Карен. — Я дорогою ще своїх хлопців прихоплю.

Куратори спробували обуритися, мовляв, із натовпом магів надійніше. А що можуть зробити дракони, які мало вміють у магію? На це Карен тихо огризнувся: