Глава 13. Плітки

Наступного дня ми почали будувати нову таверну. Вона розташовувалася вже майже на околиці поселення. І з того місця був шикарний вид на магічну академію. Цікаво, як там усередині?

Я відчула себе будівельником на повну. З цією таверною ми впоралися за два дні. Тільки тому, що Георг не хотів працювати цілий день. Аргументував тим, що я молода мати, і він взагалі обіцяв допомогти доглядати за трійнятами, а ще в Аліси щось будувати.

На внутрішніх роботах я майже не допомагала — хіба що подавала меблі через вікна, а брат приймав і розставляв. Потім, ще через кілька днів, коли наша прискорена будівля була завершена, я сходила подивитися, що вийшло. Непогано.

Стіни обтягнули однотонною тканиною, у різних номерах — різного кольору. Потім, як я дізналася, обтягували стільки кімнат, на скільки вистачало матеріалу. На мою думку, головне — що немає безглуздих квіточок. А так усе дуже акуратно. Світлі кімнати, є навіть номери зі суміжними кімнатами й маленькою вітальнею. На першому поверсі — просторий зал, кухня. На кухню вже завозять продукти. Кажуть, що ось-ось мають приїхати нові студенти. Поки що в другій таверні решту кімнат зайняли торговці, і в центрі поселення утворився ринок з усілякою всячиною.

Про те, що приїхали нові студенти, я дізналася вдень, після заняття в Алексана. Я якраз поверталася додому. Схоже, вони прибули пізно ввечері, бо виглядали виспаними й цілком відпочилими. Мене проводжали хтивими поглядами, але, на щастя, не улюлюкали вслід.

Ще через кілька днів я дізналася, що хлопці почали пліткувати про мене. Причому дізналася я про це в таверні в Анрока. Обговорювали все — від моєї зовнішності до своїх фантазій про те, яка я в ліжку. Ледь стрималася, щоб не підійти й не врізати по загривку деяким особливо балакучим. Точніше, мене Анрок утримав за руку й тихо сказав:

— Заспокойся, вони як баби балакучі. Головне, що тільки язиками чешуть. Але я відчуваю — скоро Карен сам їм пики начистить. Бо коли підходжу я з замовленням або мої хлопці — вони замовкають.

— Це ж новенькі?

— Так. Старенькі в лісі лазять, а ці тут чаї ганяють. Чесно кажучи, не розумію я таку практику, коли нічого не роблять.

— Це вони всі?

— Ні, тільки половина. Їх двадцять людей приїхало і ще три куратори. Решти ще не бачив, може, сидять у себе.

У зал із вулиці зайшов Аксен, а за ним ще десяток нових студентів і три куратори. Обличчя у кураторів були похмурі, і, здається, комусь зараз дістанеться.

Так і сталося. Куратори мовчки роздали підзатильники особливо балакучим і оглянули зал.

— Кіро, це тобі. Ух, я намучився їх робити. Тут двадцять штук, як і просив старійшина, — Аксен простягнув мені полотняний мішечок. — А це мій подарунок тобі. Щоб ти не переводила дерев’яні намистини, я тобі витесав кісточки, як у бусах.

Він дав другий мішечок, я одразу заглянула всередину. Бусинки — одна в одну, не лаковане дерево, але гладенькі, відполіровані, з нормальним отвором під добротну нитку. Та й мішечок був великий і важкий.

— А скільки їх тут?

— Двісті. Думаю, тобі вистачить на перший час.

— Так, може, я все ж заплачу?

— Дитино, розслабся, ти стільки дерев’яних бус купила, що мені соромно, що я з тебе гроші брав. Треба було одразу таких наделати. Тож вважай це додатком до тих, що ти за минулий рік купила.

Він уже хотів іти, але згадав і дістав із кишені моток мотузки.

— Ледь не забув віддати.

— Дякую!

Аксен пішов, а я помітила, що куратори й студенти сіли в дальній частині залу.

— Замовили обід. У нових тавернах кухня ще погано налагоджена. От сюди всі й бігають. Ти що будеш?

— Цукерки й чай. І з собою пару великих кульків желейних. І коробочку шоколадних із новою начинкою.

— Тоді краще дві чи три бери одразу, заодно Алісі занесеш. А то вони насилу сюди вибираються. Аліска так узагалі майже весь час удома. Навіть Георг не рятує. Мріє, наївна, що скоро її трійнята вже підуть. Я скажу так: тоді в неї й почнеться найвеселіше, коли вони в різні боки розбігатимуться.

— Це точно. Ладно, поки чай гріється, я справою займуся. Звідси до Еміта й Георга ближче.

За столом я виклала перед собою кругляшки з напівдорогоцінним каменем у центрі й почала накладати захисні чари бар’єра. Шкірою відчула, що за мною спостерігають із іншого кінця залу. Мабуть, привернула увагу кураторів своїм чаклунством. Вони підійшли вже після того, як я закінчила. Якраз Анрок приніс чай і моє замовлення.

— Трохи пізніше сумку віддам, Анна її шукає.

— Дякую.

Ця трійця була кремезною, під два метри зростом. Я вже почала думати: може, вони дракони чи інші перевертні. Усі троє дуже схожі за поставою й стилем одягу.

— Які це чари ви накладали? — спитав один із них. Я подивилася на його обличчя.

Вольове, як у всіх, і неймовірно красиві смарагдові очі. Чимось нагадує кота.

— Для захисного поля, знадобиться на час свята.

От би ще й представилися — взагалі було б чудово.

— Можна подивитися? — попросив той самий чоловік.

Я кивнула. На вигляд йому було років сорок, принаймні виглядав він саме так. А там хто його знає, скільки насправді.

Чоловік обережно підчепив різьблений кругляшок і підніс до обличчя.

— Вони не кусаються, — з легкою усмішкою сказала я.

— Вітаю, — сказав Георг (молодший), підходячи. — Кіро, ти вже зробила?

Я тільки кивнула, з цікавістю спостерігаючи за діями кураторів. Вони з такою обережністю вивчали мою роботу!

— Ви ще довго? — спитав у них Георг.

Здається, вони тільки зараз його помітили. А я тільки тепер помітила, що Георг поголив бороду.

— Тобі добре без бороди.

— Дякую.

Інший куратор, глянувши на мене, сказав:

— Гарна робота. Ми ледь не вдавилися юшкою, коли відчули силу чаклунства. Звідки в такій глушині такі самородки?

Це був комплімент, на який я не знала, як реагувати. А в цього — блакитні очі. Схоже, вони брати. Тож я просто усміхнулася, більше натягнуто, ніж щиро. Забрала в них кругляшок і поклала до інших у мішечок. Віддала Георгу. Він мені підморгнув і швидко пішов. А я стала пити чай, намагаючись не дивитися на кураторів. Вони, зрозумівши, що зараз нічого від мене не доб’ються, теж пішли.