Глава 12. Сни

Додому ми дісталися вже без пригод. Кірк одразу домовився, щоб завтра вдень ще раз піти погуляти по лісу й пошукати розриви.

— Побачимо, — сказав Карен. — Я подивлюся на її стан і тоді вирішу.

Георг схвально поплескав його по плечу й сказал:

— Так, гаразд, ми з хлопцями повернемося за здобиччю.

Коли з усіма попрощалися, чоловік уважно подивився на мене.

— Ти як?

— Нормально. Просто злякалася. Ти розгледів, що це було по той бік?

— Ні. Там ніби якийсь шар був, видно було тільки тінь. Може, це просто скеля, а не жива істота?

— Жива. Я її відчула, і від цього було дуже страшно. Зараз я хочу обійняти мою маленьку донечку й випити гарячого чаю. І тоді вже зможу тверезо мислити.

Вдома за чаєм і грою з донькою я змогла розслабитися й перестати боятися монстрів. Поклала малечу в її ліжечко. Та й сама заснула як немовля. Здавалося, ось воно — щастя, нарешті відпочину після нервової прогулянки.

— Кір, ти чого штовхаєшся, — намагався розбудити мене Карен.

А мені снилося, що я стою одна біля того самого розриву, який ми сьогодні бачили, і немає тієї тонкої пелени, що відділяла мене від істоти. Тепер я можу її роздивитися. Виглядає як величезний дракон. Карен і Георг у порівнянні з ним — пташенята. А я взагалі почуваюся мурахою. Але відчуття, що йдуть від нього, кажуть мені, що він цілком розумний.

Спочатку ми стоїмо й дивимося одне на одного, кожен зі свого боку. А потім я почула його — у своїй голові.

— Іди зі мною, — сказав дракон. Я відчула його голос — приємний, чоловічий, з низьким тембром, що додає шарму.

А я стою й намагаюся зрозуміти, як можу чути його голос, коли він навіть рота не відкриває, та ще й з інтонаціями.

— Ходімо, я тобі дещо покажу.

Я навіть не зрушила з місця. Одразу згадалася мама і як вона погрожувала мене висікти, якщо я кудись пропаду. Та й у дитинстві мама суворо забороняла ходити кудись із незнайомими людьми. А тут узагалі не людина, і я його не знаю — мало що він зі мною зробить.

Я відчула його усмішку. Саме відчула, бо на морді не сіпнувся жоден м’яз.

— Так і будеш усе життя боятися? Тут ти зможеш багато чому навчитися.

Мене почали брати сумніви, і з’явилося відчуття, що мені вішають локшину на вуха. Я уявила, як знімаю її зі своїх вух. І знову відчула, як дракон усміхається — його забавляла моя недовіра.

— Я виконаю будь-яке твоє бажання, якщо ти підеш зі мною.

Чесне слово, захотілося послати його, причому грубо. У мене є все, що може хотіти дівчина мого віку, і навіть більше. А ще в мене є перспектива розвивати свій дар і допомагати людям, драконам. А він тут локшину вішає й кличе піти з ним.

— Я не вірю тобі, — твердо сказала я.

— І ти не хочеш дізнатися, як закрити бреші?

— Хочу, але для цього не обов’язково йти з тобою.

— Як знаєш, — усміхнувся дракон.

— Кіро! — рикнув Карен. — Прокинься!

Я різко розплющила очі. Потерла їх і подивилася на чоловіка.

— Ти як? Що тобі снилося?

Я задумалася, бо сон начисто вилетів із голови. Залишилося тільки чітке відчуття, що не варто вірити всім, хто кличе за собою в розрив.

— Не пам’ятаю, сон одразу забула.

— Гаразд, спимо далі. Просто ти штовхалася уві сні, а раніше такого не було. О, Єва прокинулася! Зараз віддам тобі, хай уже з нами спить.

— Ага, — сказала я сонно й, поки годувала доньку, знову заснула.

Чоловік прослідкував, щоб донька наїлася, переклав її подалі від мене, обійняв мене за талію й теж заснув.

Вранці після занять до мене підійшов один із магів, що був у першому заїзді. Було ніяково, що я не знаю його імені. Хоча я себе швидко заспокоїла: я взагалі-то всіх у поселенні не знаю, хоча живу тут уже трохи більше року. Тож нема чого нервувати. Зараз і дізнаюся.

— Здрастуй, Кіро, так?

— Так. Здравствуйте. А вас як звати?

— Антон. Мені потрібна твоя допомога. Я чув, що в тебе є такі чотки, які працюють як пошукове заклинання. Мені треба знайти Метью, а заклинання його не знаходить. Я вже починаю хвилюватися. Він же вчора так і не прийшов ночувати.

— Тільки вони вдома. Може, вам простіше Карена знайти, він їх завжди носить із собою.

— Карен з хлопцями й студентами пішов у ліс. А мене параноя вже доводить до нервового тика, Метью мені двоюрідний брат.

— Гаразд, ходімо, я зайду додому.

Мені пощастило, що Єва солодко спала й мала прокинутися тільки через пару годин. Тож Юся махнула рукою й відпустила мене. Меч я вирішила не брати — а то з переляку ще сама себе поріжу. Вийшла на вулицю до Антона. Наділа чотки, налаштувалася на Метью — чотки мовчали. Я навіть здивувалася. Сформулювала запит по-іншому: «куди Метью пішов востаннє». Цього разу чотки одразу відгукнулися, і я сама трохи здивувалася.

— Знаєте, що дивно: чотки не визначають Метью, але дають відчути, куди він пішов востаннє. Дорога веде в ліс.

— Ох, не подобається мені твоя формулювання, — сказав хлопець. — Звучить так, ніби його вже немає в живих.

— Або він зник так само, як і студенти кілька днів тому. Тоді треба буде взяти ще хлопців і зброю.

— Мого кортика вистачить?

— Мені чоловік меч подарував і сказав, що він більше підходить проти виверни. А то кортик для неї — як зубочистка.

— Гаразд, давай поки просто прогуляємося, подивимося, куди нас твої чотки приведуть. Бо я теж не любитель лазити по небезпечних місцях без підготовки.

Тільки чотки привели нас до відкритого розриву. Ми з Антоном переглянулися. Потім я взяла його за руку, і він зазирнув на той бік.

— Ні! — вигукнув хлопець і потягнув мене за собою.

Власне, чотки привели мене до останнього місця, де був Метью. Точніше — де він загинув. І те, що від нього залишилося, викликало в мене сильний блювотний рефлекс. Хоча крові не було — тільки чисті кістки й клапті одягу.

— Навіть не хочу знати, як це можливо. Антоне, час повертатися, поки ми не закінчили так само, як він.