Розділ 10. Студенти.

Кілька днів студентів не було ні видно, ні чути. За словами Карена, хлопці допомагали доробляти нову таверну. Це їхній Агор навантажив, щоб без діла не тинялися по поселенню. І тільки потім відпустив у ліс.

Наступного дня, щойно хлопці пішли в ліс, до мене підійшов один із їхніх кураторів із четвіркою студентів. Я ще й замислилася — хто вони: люди чи перевертні? Такі ж високі, міцні. Поруч із ними я почуваюся дрібною недосвідченою дитиною.

— Вітаю, — сказав чоловік.

У ньому одразу відчувається магічна сила. І взагалі — харизмою та впевненістю від нього тягне за версту. Або навіть самовпевненістю. Високий, чорноволосий, із чорними очима та пронизливим поглядом. Гострі вилиці й тонкі темно-червоні губи. Він не надто м’язистий, але високий — не як деякі студенти чи дракони. У мене одразу склалося враження, що він дивиться крізь мене. Усе через цей погляд — відчуття, ніби тебе роздягають. Брр, неприємний погляд.

— Вітаю, — спокійно сказала я. Я якраз поверталася після заняття в Алекcана.

— Нам сказали, що ти була по той бік розриву.

— І що?

— Як ти їх знаходиш?

— Просто бачу. Це виглядає як сірувато-білий туман. Іноді видно розриви, і можна побачити інший бік.

— Можеш допомогти нам знайти розрив? Учора зникла одна наша група.

— Можу.

— Тоді вирушаємо одразу.

— Ні.

Чоловік розгубився.

— Спочатку я зайду додому. У мене маленька донька, її треба годувати. Молоком, — одразу уточнила я.

Куратор лише роздратовано видихнув і похитав головою — сперечатися не став. Сьогодні Єву няньчила Юся. Студенти з куратором залишилися надворі, а я зайшла в дім. Поки годувала доньку, переказала Юсі розмову з куратором і попросила поради.

— Іди, що ж поробиш. Тільки візьми годинник і постарайся повернутися через три, максимум чотири години. А я піду попереджу чоловіків.

— Дякую.

Погодувавши, я віддала Юсі малу, а сама зібрала рюкзак. На всяк випадок узяла нові браслети для зцілення, кілька кинджалів у чохлах, бестіарій, який давав Алексан, моток мотузки, флягу з водою і пів буханця хліба. Рюкзак вийшов важкуватий, тож я виклала книгу — читати точно не буде коли. Узяла ще нові чотки, щоб точно не заблукати. Після цього вийшла до хлопців. Вони оцінили мене поглядами, особливо рюкзак.

— Краще перестрахуватися, — пояснила я.

Ми мовчки пішли в ліс. Треба б запитати, як їх хоча б звати. Чотки я одягла одразу й тепер ішла за їхнім напрямком, не сумніваючись, що знайдемо розрив.

— Може, познайомимось? — запитала я через пів години мовчання.

— Кірк, — представився куратор.

— Салак.

— Марек.

— Манкей.

— Ваншей.

— А я Кіра, — сказала я. Хлопці явно без ентузіазму представлялися. — І за що вас сюди відправили?

Куратор нарешті усміхнувся — здається, він теж сприймав це як покарання.

— Це практика, — криво сказав він.

— А ви раніше бачили розриви?

— Ні. Нас відправили вивчати їх на практиці.

— Як і ще одну групу магів, що прилітала до вас, — сказала я.

На мене дивно подивилися.

— Ви з ними спілкувалися?

— Ні. Тобто трохи спілкувалися, але вони лише здалеку бачили розрив. Він одразу зникав. Тож нікому не вдалося його дослідити. А дракон, який побував по той бік, дуже мовчазний і ледь нас не покусав.

— Георг, — я усміхнулася, — він взагалі лапочка, якщо його не дратувати. Його дратує лише те, що доводиться по десять разів розповідати одне й те саме. До речі, он розрив за два метри попереду. Що по той бік — на жаль, не видно.

— Хм, я нічого не бачу, — сказав Кірк і глянув на хлопців — ті лише похитали головами.

— Та чорт забирай, увімкніть магічний зір, — не витримала я, — ви ж дипломовані маги.

На мене подивилися, ніби я хвора.

— Що?! Ви що, і так не бачите?

— Бачимо, — сказав Марек. — А ти хіба не навчалася в академії?

— Ні, — буркнула я, — зараз навчаюся індивідуально. Ходімо, прогуляємося на той бік і назад. У мене ще три години є.

Хлопці пройшли крізь туман слідом за мною. Але ми опинилися не в лісі, а в кам’яній пустелі з невеликими підвищеннями й величезними валунами. Здавалося, ніби їх розкидав якийсь велетень.

— Мда, а я була в лісі. Треба було бестіарій не викладати.

Вони здивовано подивилися на мене.

— Що? Я ж його не на пам’ять вчила. Але тут явно інші істоти живуть. Хоча, судячи з чоток, ваші хлопці десь у цьому світі.

— Майстре Кірк! — крикнув один із хлопців за великим валуном.

І до нас підбігли інші студенти з двома кураторами. Нам зраділи, і перше запитання іншого куратора було цілком логічним:

— А як повернутися?

Я подивилася на місце, звідки ми щойно вийшли, і знизала плечима.

— Треба почекати, поки відкриється новий розрив. І так, вас, мабуть, не попереджали: біля розривів не можна чаклувати і взагалі використовувати магію — інакше він вас не випустить.

— Звідки ти це знаєш? — спитав інший куратор.

— З власного досвіду, — тихо сказала я і озирнулася. — Які істоти живуть у цьому світі?

На мене подивилися з подивом, хтось — із захопленням, а хтось — зверхньо.

— Хочете сказати, що ви з учорашнього дня нікого не зустріли?

— Зустріли, — сказав куратор. — Легко впоралися.

Я подивилася на нього: високий, як і всі в цій групі, світло-русяве волосся, сірі очі, м’які риси обличчя. Загалом приємне враження. Другий куратор був темно-русий з темно-сірими очима, чіпким колючим поглядом і різкими рисами обличчя.

— Кірк, навіщо ти її притягнув?

— Вона змогла знайти розрив із першого разу. І, кажуть, місяць прожила в одному зі світів.

— Але то був ліс, а не кам’яна пустеля, — тихо сказала я.

Хлопці знову пішли до валуна, з-за якого вийшли, мабуть, там у них був табір. Я залізла на валун, озирнулася. Скрізь каміння з рідкісною рослинністю, наскільки сягало око.