Глава 2. Сестри.

Вранці на нас усіх чекав великий сюрприз. Анрок привів до нас додому двох моїх молодших сестер.

— Як це розуміти? — запитав Агор.

— Прийшли до мене в бар. Я ще здивувався, коли побачив цих двох кнопок самих. А вони такі спритні! Стілець до прилавка підсунули й грошики мені тягнуть! Цукерок хотіли купити.

— Оксано, а батько де?

— Ми самі дісталися.

Я миттю сіла на лавку й міцніше взяла доньку.

— Це яким же чином? — запитала я здивовано.

Дівчатка зніяковіли, винувато опустивши голови. Потім Нюра видала таке! Я пораділа, що вже сиджу.

— Ми на вовку доїхали.

— Вони мені про це вже говорили, — сказав Анрок, — приручили вовка й доїхали верхи на ньому.

— Нюро, як і з ким ви сюди дісталися? — запитала я в молодшої сестри.

— На вовку, — винувато сказала вона.

Ні, я, звісно, помічала, що вони кмітливіші за своїх однолітків. Але щоб у таке повірити! Ситуацію розв’язав Алексан.

— О, ваші сестри, — сказав він задоволено, зайшовши до нас на кухню. — Я бачу, у малечі магія вже прокинулася!

Я уважно подивилася на сестер, потім на мага.

— Вони самі дісталися сюди. Кажуть, що верхи на вовку.

— Хм, керування тваринами. У котрої з вас двох цей дар?

— У мене, — сказала Оксана.

— І в мене, — сказала Нюра, — тварини нас слухаються.

— Е-е, а скільки вам років?

— 3 і 4 роки, — сказала я.

— Просто за мовленням і тим, як тримаються, я б дав років 8 або навіть 10.

Дівчатка задоволено усміхнулися. Ох уже ці хитринки в очах! Маг явно їм полестив.

— Батьки хвилюватимуться, — сказала я їм, — ваш вчинок — це верх безвідповідальності.

Сказала це й відчула, що дівчаток навіть не пройняло. Вони сприймають усе як веселу пригоду. Налаштувалася на батька — він уже йшов до нас по дівчаток.

— Тато вже йде за вами.

— А ми цукерок так і не купили, — схаменулася Нюра й сердито подивилася на Анрока.

Я подивилася на Агора — він був задумливий і не знав, що робити із сестрами.

— У мене в кімнаті є кілька цукерок, якщо їх ще ніхто не з’їв.

Пішла до спальні, сестри пішли за мною слідом. Віддала їм шоколадні цукерки, що залишилися. Дівчатка із задоволенням їх з’їли.

— А желейні в тебе є?

— Ні, Карен учора доїв.

— А Єву покажеш ближче?

Сіла з донькою на стілець, Нюра з Оксаною почали гладити її по голівці й ручках.

— Ви розумієте, що вчинили неправильно?

— Чому ми не можемо прийти й купити цукерок? — вередливо запитала Оксана.

М-да, говорить вона як доросла, але нічого не розуміє. І не хоче чути, що не права.

— Може, просто не варто приходити самим? У лісі буває небезпечно.

— Тварини нас не чіпають!

— Справді? І ваш дар спрацьовує без осічок щоразу?

Дівчатка нічого не відповіли.

— Самим не варто ходити хоча б тому, що в лісі бувають бандити, які можуть вас образити.

— Ми для них занадто маленькі.

— І легка здобич. Ви такі розумні, а не змогли подумати, що вас просто можуть продати! І додому ви вже ніколи не повернетеся.

— Іро, що ти вигадуєш, — відмахнулася Оксана.

Дитині 4 роки, за розумом набагато старша, а поведінка наївна-наївна! Хотіла навести їм приклад, а потім зрозуміла, що вони не хочуть нічого чути.

— Ходімо в сад, ви в гамаку погойдаєтеся. І почекаємо батька.

От у сад, у гамак — із задоволенням! А слухати повчання від сестри та ще когось іншого — ну вже ні.

Першим додому прийшов Карен, він одразу знайшов мене з донькою, а побачивши моїх сестер, дуже здивувався.

— З батьком прийшли?

— Та де там! Самі! Потім розповім. Ти спати підеш?

— Так, у душ і спати. Розбуди за три години.

— Добре.

Батько прийшов за годину. Суворо подивився на дівчаток і взяв за руки. Мене й Єву поцілував у лоб.

— Олексію, може, вас із доньками хтось із драконів підвезе?

— Дякую, ми краще пройдемося, поговоримо.

— А я б політала, — сказала Нюра.

— Іншим разом, — сказав їй батько, — ходімо. Дякую, що наглянули за ними.

Перші п’ятнадцять хвилин усі йшли мовчки.

— Тату, — покликала Нюра.

— Що? — спокійно запитав батько.

— Ти на нас злишся?

Батько зупинився й присів поруч із доньками, подивився на них і обійняв.

— Ні, не злюся. Я вас люблю, але мушу тепер вас покарати.

— Відлупцюєш як хлопчаків? — із викликом запитала Оксана.

— Ні. Просто відведу до бабусі з дідусем. І поживете в них тиждень.

— Ні! — в один голос заверещали дівчатка.

— Чому? — з удаваним здивуванням запитав батько в доньок.

— У них нудно, і вони сприймають нас як звичайних карапузів! А ми розумніші!

— От тому й відведу до них. Ви ж поводитеся як маленькі.

Батько почув гарчання й різко встав, обернувся. Недалеко від них стояв великий вовк, гарчав і скалився. Батько підхопив доньок, допоміг їм вилізти на дерево.

— Іди геть, — сказала Оксана вовкові. Той її проігнорував.

— Вовче, йди геть! — знову крикнула вона.

— Сидіть там, я розберуся.

Вовк кинувся на батька, коли той діставав кинджал. Нюра з Оксаною заверещали так, що було чути навіть у поселенні.

— О Господи! — вигукнув Агор. — Що в них уже сталося? Кіро, він же не битиме їх?

— Ні, максимум — насварить і відведе до дідуся з бабусею. Для них це смертельна нудьга.

Я швидко віддала доньку Юсі й побігла надвір слідом за Агором і Кареном. Сестри досі верещали так, що ми швидко їх знайшли. Ходять вони ще повільно й, на щастя, відійшли недалеко від поселення. Ми побачили, як батько боровся з вовком голими руками. Карен кинувся йому на допомогу. А я поспішила до батька, бо вовк його сильно пошматував. Агор зняв сестричок із дерева й тримав біля себе.

Я залікувала батькові лише кілька найсерйозніших ран і вдягла браслет для відновлення, промовила заклинання. Після цього Агор відпустив дівчаток, вони кинулися обіймати батька, обидві розридалися.