Розділ 18. А де ви будете приймати кентаврів?!

Тільки вранці згадала про Георга з Річардом. Довелося розбудити чоловіка, який солодко посапував. Вчора додому ледь не на руках ніс, щоб швидше дійшли.

— Карен, потрібно дізнатися, як там Річард і Георг.

Чоловік миттю прокинувся й невдоволено подивився на мене, я відчула ревнощі. Поцілувала свого насупленого чоловіка.

— Мені просто цікаво, я ж певною мірою відповідаю за результат зцілення.

— Та що з ними станеться! Чув, батько вже сміявся з Георга. І він тобі браслет передав і коробочку цукерок. А Річарду Арен знеболювальне ввечері дав, пізніше заберемо твій браслет.

— Угу, дякую. Ти не злися, мені ж цікаво, який результат. А раптом у Георга зайві зуби виросли б!

Карен тільки розсміявся й обійняв мене.

— Все гаразд, чув, він дуже задоволений. Каже, зуби як у молодості тепер. Але повторно процедуру він точно не хоче робити.

— Звичайно, це ж страшенно боляче. З тобою так тепло й добре, що навіть із ліжка вилазити неохота. Карен, може я краще вдома щось приготую, а то мені якось не радісно знову до бару на кухню йти.

— Не йди, ти можеш і не допомагати їм, це було суто добровільно.

— Тоді я вдома залишуся. Ну, точніше, піду по гриби й приготую пиріг з м'ясом і грибами.

— Звучить смачно, дуже, — він поцілував мене в плече, потім губами дістався до грудей, живота й повернувся до грудей, ласкаючи їх губами.

— Ти вдома залишаєшся?

— Ні, — сказав він, неохоче відриваючись від мене, — але можу ще трохи затриматися й пестити тебе.

— Можна.

До нас у кімнату постукали.

— Діти, час вставати, — сказала мама, — і тебе, Карен, батько чекає, тож піднімайся швидше.

— Мамо! — сердито крикнув Карен.

— Що?! Дитину вже зробив, тож бігом із ліжка.

Чоловік тільки буркнув і сів, я сіла поряд із ним і поцілувала.

— Четки не забудь надіти. Ти ж снідати будеш?

— Так, — сказав він усе ще роздратовано.

— Давай так — якщо я за три години з грибами не впораюся, ти знайдеш мене.

Карен здивовано подивився на мене, усвідомлюючи сказане мною, і тільки потім кивнув.

— А ти обережно!

Я тільки кивнула й встала з ліжка, пройшлася голяка у ванну вмиватися, а потім пішла одягатися.

— Будеш так далі ходити, я точно вдома ще на годину затримаюся.

— Я, може, цього й домагаюся. А то тут деякі подразнили й хочуть іти.

— Не переживай, я трохи пізніше повторю й надолужу.

— Ловлю на слові, любимий.

На сніданку ще застали Альфреда з Антоном і Катею. Нам усміхнулися, мама жестом показала, щоб ми сідали їсти.

— Я після сніданку піду в ліс по гриби, вдома пиріг приготую.

— Набридло в барі, — спокійно сказав Альфред.

— Угу, — сказала я трохи винувато.

— Дякую, що приходила.

— Думаю, Кіра ще буде приходити, щоб допомогти з доставкою замовлень, — сказала мама — правда, дорога?

— Угу, — сказала я спокійно.

Не можу сказати, що горю бажанням, але працювати теж потрібно й уже краще не безплатно. Для грибів мені видали іншу кошичку, вона нагадувала плетену коробку з довгою тканинною ручкою й кришкою, яка застібається ремінцем. Мама кинула в кошичку маленький ножик і фляжку з водою.

Собі я теж взяла четки й пішла в ліс. Так я принаймні точно знайду гриби й зможу повернутися додому. Щоправда довелося йти довго, за відчуттями пройшов майже час, перш ніж я знайшла галявину з грибами. А от самі гриби я назбирала хвилин за 15. Назбиравши повний кошичок, застебнула його разом із ножем усередині, повісила на плече й озирнулася. Хотілося ще трохи прогулятися.

Пройшлася буквально трохи й почула гарчання в себе за спиною. Повільно озирнулася, побачила вовка. Кошичок упав із плеча на землю, а я без роздумів побігла геть. Подумки послала імпульс четкам, хотілося знайти безпечний вихід. Одразу згадався сон брата й те, як я допомагала йому втікати від зграї вовків. Тільки от я зараз одна. Паніка стала наростати й захльостувати. Але ноги самі несли в якомусь напрямку, тільки через хвилин 15 я зрозуміла, що мене ще не з'їли.

Озирнувшись на бігу, побачила, що вовк анітрохи не відстав, а на додачу ще й не один. Я якось ніколи не сумнівалася, що вмію дуже швидко бігати, але щоб зграя вовків не могла мене наздогнати! Але довго тривати це не може. Мій запас сил теж не безмежний. Попереду побачила знайомий підвісний міст, тільки тепер він був новий і надійний. І йти на нього — це не вихід.

Думка була як блискавка: потрібно терміново забиратися на дерево й уже тут відсидітися. І потім прийму рішення, як бути далі. З розгону залізла на найближче високе дерево й піднялася вище, щоб вовки не дострибнули. Зграя зупинилася під деревом, стрибала, скиглила. Я озирнулася й зрозуміла, що вибрала не найкраще дерево. Воно, звичайно, було надійним і високим, але з нього я не могла перейти на інше дерево. Мені нічого не залишалося, як просто сісти на гілці й заспокоїти дихання.

Відчула, що хтось дивиться мені в спину. Озирнулася й побачила на підвісному мосту смаглявого чоловіка. Можу поклястися, що раніше я його там не бачила. Він мені усміхнувся й показав на лук і стріли в себе в руках, а потім зробив жест, ніби простягає їх мені.

— Як на вашу думку я їх візьму? — сказала я, навіть не сподіваючись, що мене почують.

Він тільки усміхнувся, а мені чомусь здалося, що він почув мене. Тільки от питання: хто це? Може, хтось із кентаврів?

— Привіт, — сказав чоловік на мосту, але я виразно почула його, — ти ж відьмочка, то візьми в мене лук і стріли, — сказав він, явно не сумніваючись, що я його почую.

— З чого ви вирішили, що я зможу?

— Просто впевнений. Раз змогла втекти від зграї вовків, то телекінез тобі тим паче підвладний. Або хочеш сказати, я помилився?

— Ні.

— А можеш просто вбити вовків своєю силою.

— Не хочу я їх убивати.

— А вони хочуть тебе вбити. Я не буду підходити, інакше вони на мене нападуть. Але пропоную тобі свій лук і стріли. Хоча ти можеш перетворитися на дракона й полетіти.