Розділ 15. Нові мешканці. Майстри шоколаду.

Вночі прокинулась через те, що відчула, як прокинувся брат. Спробувала непомітно вислизнути з обіймів чоловіка.

— Ти куди зібралась? — запитав він сонно.

— До брата, Сашко прокинувся.

Карен відпустив мене, я вдягла кофту поверх піжами й пішла в його спальню. Сашко лежав і дивився у вікно.

— Привіт, — сказала йому тихо. — Ти як?

Він усміхнувся мені й потягнувся до мене руками, мов маленький. Сіла поряд на ліжко, ми обнялися.

— Дякую, сестричко. Я боявся, що якщо помру — з тобою щось трапиться.

Поцілувала брата в щоку. Карен стояв, спершись на дверний одвірок.

— Як самопочуття? — запитав він у Сашка.

— Добре, просто вже не засну. І так стільки спати! Ви ще побудете?

— Ні. Вранці їдемо з Альфредом.

— А котра година? — запитав брат.

Карен, глянувши на годинник на столі, здивовано хмикнув і сказав:

— Вже світанок, четверта ранку. Нам час одягатись, о п'ятій виходимо.

Брат встав із ліжка, трохи похитнувся. Я підтримала його.

— Не поспішай, ти ослаблений після відновлення. І тобі краще не проводжати нас, залишайся вдома.

Сашко скривився, я поцілувала його в щоку й пішла одягатися. Одягнувшись, тихенько постукала в кімнату до батьків. Відчинив батько, він теж уже був одягнений, мама спала.

— Тату, Сашко прокинувся.

— Бачу, іде це привидіння. Мама залишила вам на кухні холодний сніданок і в дорогу перекус.

— Я готовий, — сказав Карен. У нього на плечі була наша сумка з речами й моєю скринькою.

Сашко підійшов до мене й віддав браслет відновлення.

— Тримай, тобі він може знадобитися. Дякую, що врятувала мене.

Поцілувала брата в лоб.

— Іди відпочивай.

— Я вже відпочив, я їсти хочу.

— Ходімо, — сказала братові й повела його на кухню.

Віддала йому те, що мама залишила для мене, а ми з Кареном поділили його порцію. Брат винувато поглядав на мене.

— Їж, нічого соромитися.

— Добрий ранок, — сказав дядько й сів поряд зі мною. — Ти браслет зніми з мене, а то я його мало не порвав, поки намагався зняти.

— Як нога? — відразу запитала я.

— Добре, там тільки шрам залишився і я притискував — вже нічого не відчувається. Може, ви хоч коржиків ще з собою візьмете, я ж по Карену бачу, що він голодний.

Карен умів коржики, не чекаючи, поки ми підемо. Дядько подивився, що є ще готового, й віддав останній коржик мені.

— Дядьку, а вам?

— Дорога, ми вдома і щось приготуємо, а вам ще пішки чимчикувати години три, не менше. І твого дракончика краще тримати ситим, а то голодний чоловік стає злим.

— Може, ти ще поїси? — запитала в чоловіка. Він винувато взяв останній коржик. — Їж, я потім перекушу.

Поки Карен доїдав, зняла з дядька свій запасний браслет, прибрала його в сумку.

Дядько з батьком провели нас до воза Альфреда. Таня сиділа ззаду на возі разом із Катькою, дівчинка була сердита й недобре поглядала на батька.

— Що вже не поділили? — запитав дядько в Каті.

— Вона сонна й незадоволена, що розбудили, а тепер ще не дають побігати. Ми готові. Драконів нам де чекати?

— Думаю, вони вас доженуть або зустрінуть на околиці нашого поселення. Іро, залазь до дівчат.

Карен прилаштував нашу сумку до решти речей, привітався з Альфредом, Антоном і Сергієм рукостисканням.

— Ти його що — не годувала? — тихо запитала подруга.

— Скормили все, що було.

Таня зіскочила з воза й забігла до хати, батько сердито подивився їй услід. Дівчина вийшла з чимось смачно пахнучим у темному папері.

— На, їж, — сказала вона Карену.

Він зніяковіло подивився на Альфреда з Сергієм.

— Їж, — сказав тихо Сергій, — воду по дорозі наберемо, а то м'ясо солоне.

Карен відламав і сунув мені шматочок м'яса. Воно виявилося в'яленим і страшенно солоним. З трудом з'їла. Чоловік упорався швидше за мене і тепер уже виглядав ситим. Поки ми з Кареном їли, під'їхали до краю поселення. Нас уже чекали Арен і Еміт. Батько з дядьком мене обійняли, попрощалися з рештою й пішли додому. Карену брат вручив сумку з їжею.

— Мама передала.

— Мене вже нагодували.

Прилаштували її до решти речей. Коли ми проїжджали повз струмок, я злізла з воза, пішла мити руки й пити воду разом із Кареном. Коли наздогнали воза, Сергій воркував із Танею. Здавалося б — що тут такого, я мала б радіти за подругу! А я зрозуміла, що злюся на нього. Тому що з нею від щирого серця і говорить те, що відчуває. Таня збентежено щось відповідає. І судячи з того, як змінилося її обличчя, я не змогла приховати своє роздратування. Сергій насторожено подивився на мене.

— Кіро, заспокойся, — сказав Карен. — Кіро!

— Кіро, візьми себе в руки, — сказав Еміт різко.

Тільки зараз побачила, як навколо нас піднялися дрібні камені й гілки, на щастя вантаж на возі був закріплений мотузками. А от наші речі піднялися вгору.

— Кіро, — покликав чоловік і злегка обійняв.

Всі камені й гілки впали на землю, а наші речі — у воза.

— Добре, що тільки дрібні предмети, — сказав Сергій.

Піднялася нова хвиля злості і я спрямувала її в Сергія, його підняло у повітря й відкинуло від воза. Еміт підстрибнув і спіймав хлопця, спустив його на землю, підняв руку в захисному жесті.

— Кіро, заспокойся, — сказав Еміт суворо. — Злість — це не те, що тобі зараз потрібно.

— Іро, — покликала Таня, — якщо ми тебе образили, пробач.

— Ти не винна, — сказала я, збентежена своїми емоціями, — я рада, що він хоча б із тобою щирий. Образиш її — шию скручу.

Сергій обережно обійшов воза, підійшов до Тані й, дивлячись на мене, сказав:

— Пробач.

— Забули. Їдемо далі.

Карен обійняв мене за талію, ми пішли далі. Через годину я все ж залізла у воза до подруги. Сергій пішов уперед перед возом.

— Пробач за злість, — сказала я Тані.

Вона подивилася, що хлопці йдуть на певній відстані й сказала: