Розділ 12. Напад.

Вранці перед сніданком до мене підійшов батько.

— Ви б посоромилися так ліжком скрипіти, я заснути не міг.

— Тату, у нас ліжко взагалі-то вже не скрипить і ми спали. І взагалі — чого нам соромитися?

— Мене могли б і посоромитися.

— Ми вранці скрипіли, — вставив репліку Карен.

Відчула, як батько остаточно збентежився.

— Хочеш сказати, вранці розбудили?

— Ні, вранці нічого не чув.

Слідом за нами на кухню зайшов Сергій.

— Може, ліжко полагодити? А то моє так скрипіло — ледве заснув.

Ми з батьком ледь не прыскнули зі сміху.

— А ти на нас нарікав, — тихо сказала йому.

Батько Карена видав Сергієві баночку з маслом.

— Просто змастити треба, воно справне. І якось Карен із Кірою раніше не скаржилися на скрип.

— Воно ж одномісне... — тихо здивувався Сергій і глянув на мене й Карена.

— Не знаю, нам вистачало місця, — із задоволеною усмішкою сказав Карен.

Пішла допомагати мамі накривати на стіл. Чоловік теж почав допомагати й сказав мені:

— Ти не розраховуй, що Машка тепер нормально себе поводитиме, вона була чортеням і ним залишається.

— Добре, візьму браслет із собою, раптом вона знову впаде невдало, — з усмішкою сказала я.

Мама лише покрутила головою. За сніданком Карен дозволив собі обіймати мене й цілувати то в шию, то в щоку, я лише збентежено усміхалася. А перед самим моїм виходом він поцілував мене в губи, ще й за талію обійняв міцно. Ось тут я відчула ревнощі Сергія, він звичайно постарався одразу ж їх прибрати. Але я вже відчула його. Виходила, не дивлячись на нього. З одного боку, було навіть приємно, що він приревнував. А з іншого — мені однак, що він собі думає, розійшлися наші дороги.

У барі до мене підійшов один зі старших синів Анрока.

— Я, звичайно, радий, що ти мамі допомогла, але що ти з нею зробила?

— В якому сенсі? — злякалася я.

— Вона раніше від мисливців була, м'яко кажучи, не в захваті. А тепер повний нейтралітет.

— Не лякай так, я думала, їй зле. А на її думку я не впливала. Тебе як звати?

— Стас, з Льошкою й Кузею ти вже знайома, це Мишка.

З кухні якраз вийшло решта родини. Анна їла цукерки й обіймала Кузьму за шию.

— Добрий ранок, — сказала вона мені, — доглянь за маленьким хуліганом.

— Мамо, я вже не маленький.

— Для мене ви завжди будете маленькими. Бери кошики й іди працювати.

— Як ви себе почуваєте?

— Фізично добре. А так — сумно, що та, якій я довіряла, хотіла моєї смерті, причому повільної. І шкода, що я пропустила два роки життя моїх коханих хлопчиків і доньки.

Кузя вручив мені список, а сам узяв уже готові кошики. Виходячи на вулицю, сказав:

— Дякую за маму. Вона, звичайно, змінилася — дивиться на світ тепер по-іншому.

— Сподіваюся, на краще змінилася?

— Так. Раніше вона нас часто лаяла, тепер лише усміхається й спокійно каже, що не так.

А я про себе подумала: може, воно й на краще, що вона пропустила два роки життя своїх рідних. Тепер поводиться по-іншому й більше цінує життя. Мабуть, усе на краще.

Після роботи Анрок заплатив мені за сьогоднішній день і за вчорашній другий захід. Я замислилася: куди тут я можу витрачати гроші? Раніше я їх практично не заробляла й у мене було все, що треба. Зараз я заробляю, але в мене теж є все, що мені потрібно. Мабуть, поки краще робити заощадження, мало знати, коли знадобляться.

— Кіро! — крикнула Маша.

Я зупинилася, почекала, поки підбіжить дівчина. Ох, відчуваю, що щось вона задумала!

— Чого тобі?

— Я обіцяла тобі, що не нападу з хлопцями. Але я дуже хочу тебе побити.

— Може, мені знову тебе впустити?

— Тепер не вийде. Я теж не дура, взяла амулет, що гасить магію. Так що твоя магія марна. Краще біжи, бо якщо доженю — поріжу на стрічки.

— І ніякої подяки за зцілення!

— Вдячна, тому й даю тобі фору секунд десять.

Подивилася на дівчину. Зараз я її не відчувала, але, мабуть, не жартує. Бо очі у неї злі. Побігла в ліс, але так, щоб пробігти повз дім. Обігнати Машку було нескладно. Але й вона не збиралася зупинятися, тому довелося бігти все далі й далі.

— Карене, — покликав Стів.

Чоловік вийшов із дому.

— Машка збісилася, вирішила Кіру вбити. Вони в ліс побігли.

— Отже невдячне створіння, — фуркнув Карен. — Давно їх бачив?

— Поки до тебе дійшов, ну, хвилин 10-15 тому. З тим, як твоя Кіра бігає, думаю, вони вже далеко.

— Тату, я полечу над лісом.

Старійшина вийшов із дому й насуплено подивився на хлопців.

— По-іншому не можна?

— Ні.

— Тільки ні на кого не нападай.

— Добре.

— Допомога потрібна? — спитав мій батько.

— Зловити одне чортеня я сам можу.

— Ти про Ірку?

— Ні, — фуркнув Карен, — Машка гадина ще та, ані краплі вдячності. За Кіру я не переживаю, але вона може надто далеко забігти. А там далі обрив, і подивись ще Машка їй нашкодить. Вона ж битися не вміє, а ця зовсім чокнута, коли злиться.

— Не зашиби чокнуту, — усміхнувся мій батько.

Карен відійшов від дому, обернувся драконом і полетів над лісом. А я тим часом встигла добігти до обриву. Побачила хиленький підвісний міст і побігла до нього. Ну що ж, можна й спробувати. Битися з Машкою я однозначно не хочу. Поки бігла, була думка звалити на неї дерево або паличкою вдарити, але теж якось нехороше. Так, все вирішено, іду через міст! Він, звичайно, виглядає не дуже надійно. А десь унизу річка. Якщо впаду — вб'юся, надто високо. Вже коли я була посередині мосту, мене покликала Машка.

— Дура, ти куди! Ти що, зовсім страху не маєш? Цьому мосту років сто. Повертайся назад, не чіпатиму я тебе. Побігали вже й годі. Кіро, повернись!

Я подивилася на Машку й пішла далі. Один раз нога навіть провалилася й я ледь не полетіла вниз. Добре хоч канати міцні й я за них утрималася. Щось я їй зовсім не довіряю, не хочу повертатися. Насилу вибралася на нормальну дошку й пішла далі. Машка більше не кликала мене. Коли перейшла міст, побачила її, що сидить на землі.