Розділ 11. Чорна вдова.

Вранці знову розносила цукерки з Кузею, хлопець просто світився від самовдоволення. Ще б пак — тато дозволив йому взяти участь у продажу цукерок! До деяких будинків відправляла хлопця самого, сама залишалася на відстані й просто спостерігала.

— Тренуєш його, — почула голос Олексія поруч.

Озирнулася, а він стоїть у мене за спиною. Трохи засмутилася, бо зовсім не відчула, як до мене підійшли ззаду. А хлопець задоволено посміхається, мабуть, так і хотів, щоб я його не помітила. Адже якби захотів убити, я б навіть не помітила, хто це.

— Льошку, — зрадів Кузьма, — а я цукерки продаю й навіть не їм їх.

— Бачу, — сказав йому брат з усмішкою. Відчула його схвалення й задоволення, — контролерка у тебе гарненька, з такою не побалуєш.

— Нам час іти далі.

Кузя лише задоволено посміхнувся і, заглянувши до списку, пішов уперед. До деяких будинків відправляла хлопця самого просто тому, що з великої відстані відчувала неприязнь мешканців. А мені якось зовсім не хотілося сьогодні вплутуватися в конфлікти.

— Все, цукерки скінчилися, — сказав задоволений хлопець.

— І список теж, — кажу з легкою усмішкою.

Голова вже трохи тріщить. Пару разів таки потрапила на невдоволених драконів, вони, стиснувши зуби, брали цукерки й розраховувалися за них. Навіть присутність Кузьми не допомагала. Підходячи до будинку, побачила свого батька. Побігла йому назустріч. Тато міцно обійняв мене.

— Ну привіт, сонечко моє. Як ти тут?

— За вами сумую. Ти в гості?

— Просто збіглося. Дядька твого супроводжую. Скоро кентаври мають прибути, і до зустрічі з ними старійшинам треба багато чого обговорити. І налагодити торговельні відносини між поселеннями. А я просто охороняю його. І ще, Іро, Сергій тут, — мене наче каменем придавило, стало важко дихати.

— Чому він тут? — спитала я дуже тихо.

Батько нічого не сказав, лише погладив мене по щоці й ласкаво усміхнувся.

— Ти знаєш, що ми поспілкувалися? Вчора якраз бачилися, — це вже сказала сердито. — Ти знаєш, через що він зі мною ці два роки зустрічався?

— Знаю.

— Чому ти мені не сказав?

— Натякав, ти й слухати не хотіла й просто не звертала уваги. Мама твоя сказала, що ти маєш сама зрозуміти. То він усе розповів?

— Скажемо так, він відкрився, а я все відчула.

— Ти його прочитала, — сказав батько. — Прямо як твоя прабабуся, вона теж людей читала, і їм зовсім не обов'язково було говорити.

— То чому він тут?

— Тому що він вирвався добровільно супроводжувати старійшину. Ще тому, що він один із сильних воїнів. І твій дядько вирішив доглянути за ним і трохи повиховувати, — це батько сказав з хитрою усмішкою. — Думаєш, він не знає, що хлопець хоче бути старійшиною? Але це потрібно заслужити довгою й наполегливою працею. Гріх не скористатися, тим більше хлопець самовіддано викладається. Але ніхто не говорив йому, що все буде легко й просто й що врешті-решт він отримає те, чого хоче.

— Зрозуміло. А де вони зараз?

— У домі. Чоловіка твого не бачив, трохи переживаю, як він відреагує.

— Он іде, — показала на Карена, що йшов із лісу з двома ласками в руках.

— Попередь його.

— Він учора пропонував наздогнати й убити Сергія.

— Бачив вашу розмову?

— Ага, потім заспокоював.

— Добридень, — сказав підійшовший Карен. Відчуваю, він дуже здивований. — Ви в гості прийшли?

— Я — ні, просто збіглося. Супроводжую старійшину. Карене, ти спокійно вмієш себе поводити?

Чоловік одразу напружився й принюхався. Я взяла його за руку, він колюче глянув на мене. Потім здивувався.

— Ти тільки прийшла? Ще не заходила? — я кивнула.

— Добре, пішли до дому. Сподіваюся, не вб'ю його.

— Ревнивий, — з усмішкою сказав батько.

— Тату, — шикнула я, — ти взагалі з його батьком двадцять років тому зчепився через маму.

— Та годі вже, — весело відмахнувся батько, — можна подумати, він був першим, з ким я тоді зчепився через твою маму. Не перший і не останній. Просто багато хто хотів її за дружину взяти, поки я всім по зубах не роздав.

Карен зупинився перед дверима й спитав тихо:

— То чого ж тоді наші поселення ворогували два десятки років?

— Тому що я накостиляв десятку драконів разом із твоїм татком. Я ж кажу — він не перший, хто до моєї тоді ще нареченої руки тягнув.

— Ну, не десятку, а явно більше, — сказав батько Карена, — а деякі мало що калічними не залишилися.

— Самі винні, — наче нічого й не було, сказав батько.

Старійшина лише усміхнувся й жестом запросив нас до дому. Сергій сидів у кутку кухні на табуреті. Дядько сидів за столом із чашкою чаю. Сергій мигцем глянув на мене й одразу відвів погляд. Сьогодні була ще одна зміна в ньому — він був відкритий, я відчула його збентеження.

— Кіро, — покликала мене мама Карена, — можеш тортик зробити?

Відчула усмішку батька й його схвалення. Лише кивнула. Дядько пересів на край стола. Ну чому ж я відчуваю таку незручність і напруження? Карен почав готувати м'ясо. Відчувала, що чоловік теж напружений. Дядько подивився на нас з Кареном і запропонував:

— Агоре, пропоную продовжити спілкування надворі.

Старійшини вийшли, а разом з ними й Сергій. Я змогла нормально зітхнути й сіла на лаву. Карен сів поруч, я вткнулася йому в плече. Мама одразу взяла миску й продовжила місити тісто. Чоловік мене обійняв і обережно погладив по спині.

— Ти як?

— Напружена. Я не знаю, як мені реагувати на нього.

— Як на звичайного знайомого, — підказала мама. — Не важливо, що між вами було раніше. Він просто твій одноплемінник, знайомий. Я так розумію, другом ти його назвати не можеш, — я кивнула, — значить, просто знайомий. І не треба його соромитися, поводьтеся природно. Друзів Карена ти ж не соромишся, от і його не варто.

— Легко сказати. Я його ще не пробачила.

Мама здивовано подивилася на мене.