Розділ 9. Похід. Дикі дракони. Отруєння

Вранці пішла розносити цукерки. Анрок зрадів і сказав, що з завтрашнього дня підключить до доставки ще й молодшого сина, щоб я менше важкого носила. Про майбутній похід дізналася вже вдома, від чоловіка. Усміхнулась про себе.

— Треба зібрати сагайдак зі стрілами і перевірити лук.

— Він тобі не знадобиться, сидітимеш на дереві і ні в що не втручатимешся.

Легенько вдарила Карена в живіт.

— Чого так слабко?

Вдарила з усієї сили й трохи вклала магію, його відкинуло на ліжко. Карен подивився на мене здивовано. Швидко підійшла до нього, і поки він не встиг піднятися, знову штовхнула на ліжко. Він задоволено усміхнувся і ліг, я сіла на нього зверху й суворо сказала:

— І як ти собі уявляєш, щоб я сиділа на дереві і не втручалася? Тоді краще вдома залишитися, менше нервів і переживань.

Чоловік обійняв мене за талію, притягнув до себе, я лягла на нього, поцілувала в губи.

— Що скажеш на своє виправдання?

— Здаюся, — сказав він з усмішкою, але вже наступної миті я була знизу, а він лежав на мені.

— Хитро.

Мене поцілували в шию, потім у виріз футболки і під футболкою.

— Ішли б спати, — сказав його батько.

Карен миттю поправив мою футболку і тільки тоді подивився на батька. Той стояв на порозі кімнати і з усмішкою дивився на нас.

— Ще встигнемо.

За допомогою магії підняла чоловіка з ліжка і поставила на підлогу, він здивовано подивився на мене.

— Що? Тренуюсь на тобі, зате не впустила, — сказала я, встаючи з ліжка.

Карен одразу підхопив на руки і закинув на плече.

— Пусти, я в сад піду, квіти перевірю. Їх полити треба.

— Арен з ранку заходив, поливав, — сказав чоловік, — і далі кімнати я тебе нікуди не пущу.

Його батько вийшов, залишивши нас самих розважатися.

— Ти ж не образився, що я тебе підняла?

— Ні, було дуже незвично.

— Постав, будь ласка, мене на підлогу, плече в тебе кістляве.

Карен поставив мене на підлогу, я одразу обійняла його за талію, він нахилився, поцілував у губи. Так, з ним я почуваюся щасливою. Мабуть, усе завдяки щирості з першого дня. З Сергієм мені цього дуже бракувало.

— Все, спати, ввечері і вночі багато ходити.

Увечері побачила, що компанія для обходу стала вдвічі більшою. Нові хлопці дивилися на мене здивовано, та й знайомі теж були здивовані.

— Я думав, Кіра вдома залишиться, з певних причин, — сказав Кеген.

— Це скажи Гарольду, — буркнув Карен. — Кір, знайомся — це Антуан, Генрі, Паша, Нікіта й Арчі, він повне ім'я не любить.

Я лише злегка усміхнулась. Через п'ять хвилин після того, як пішли, Стів запитав:

— Як ти себе почуваєш?

— Добре.

Потім задав те саме питання через 10 хвилин, потім ще через хвилин 10–15.

— Стів, я тебе зроню зі зламом, а потім сама ж зрострою і так не один раз, якщо не замовкнеш.

Хлопець усміхнувся, але більше запитань не ставив. Зате тепер я вирішила пограти йому на нервах і питала кожні п'ять хвилин: «Як ти себе почуваєш?»

— Кіро! — почав благати Кеген через пів години.

— Що? — запитала я з хитрою усмішкою.

— Вмієш же ти мозок виносити.

— Ви б з її братами познайомилися, ось хто точно мозок виносить. Приблизно як зараз Кіра, тільки разів у п'ять крутіше, і їх п'ятеро.

— Бачу, тобі було весело з ними.

— Угу, до них звикнути треба. Влаштували мені допит про нас двох.

— Ось чого вони тільки тебе забрали, а мене з мамою залишили, — сказала я похмуро, — дрібні пустуни.

Відчула, як хлопці розвеселились, зате напруга одразу зникла. Карена трохи порозпитували про політ у гості і про спілкування з моїми братами. Було цікаво послухати. Брати теж скромністю не страждали, ставили навіть непристойні запитання.

— Я їх відлупцюю, кожного окремо, — сказала я тихо.

Стів прискнув зі сміху після моєї репліки.

— Чого смішного? Совість зовсім загубили.

Завмерла, відчуваючи, що за нами хтось спостерігає. На мене ззаду одразу налетів Генрі.

— Чого завмерла, далі йдемо.

— Зачекайте. Можете замовкнути, — попросила я.

Хлопці одразу притихли і стали принюхуватися. Я вийшла трохи вперед і придивилася. Попереду було скупчення ласиць і невелике скупчення собак. А потім побачила велику собаку, вона була крупнішою за всіх інших. Мабуть, їхній ватажок. Вирішила так ще й тому, що від неї не відчувалося страху чи бажання одразу вбивати. Натомість таке рівне спокійне відчуття.

— Кіро, лізь на дерево, — сказав Карен.

— Ні, зачекай. Не заважай мені розібратися у відчуттях.

Пес підійшов трохи ближче, я відчула від нього якийсь інтерес. Потім були відчуття і ряд образів, які мені потрібно було зрозуміти.

— Хлопці, а де раніше була стоянка собак?

— Стоянка?! Вони ж мігрували, — сказав Стів.

— То був тільки молодняк, якого виганяли зі зграї. А зараз їх хтось зігнав з насидженого місця, і вони намагаються знайти собі нове. Ну тобто поселення драконів, найближче до них.

Я пішла далі, чоловік спробував спіймати мене за руку, але не встиг. Собака йшла попереду, ніби показуючи, куди іти.

— Кіро, це нерозумно так іти і небезпечно.

— Ні, ідіть за мною. Якщо ми їм допоможемо, вони не підуть у поселення. Вони всього лише хочуть повернутися додому.

Через пів години ми підійшли до галявини, що впиралася в гори. На скелястому виступі лежав чорний дракон. З червоними прожилками. Здавалося, що це чистий вогонь. Чоловіки різко оточили мене й узяли в щільне кільце.

— Хто це?

— Дикі дракони, — сказав Карен, — тепер зрозуміло, хто зігнав собак, їм їх не перемогти. Тримай, на всякий випадок кинджал, стріли тут марні.

Щойно взяла кинджал, мене різко смикнули вгору з кола, і дракон, зручніше перехопивши лапою, полетів геть. Я навіть крикнути не встигла. Тільки помітила, як хлопці перебудувалися. Серце всередині шалено калатало. Дракон кинув мене на кам'яний виступ до іншого дракона. Почула, як хруснула кістка в нозі. Все, тепер не втечу.