Розділ 7. День народження.

Вранці цукерки Сашко пішов розносити сам, а я з чоловіком пішла в ліс. Моє завдання було стояти на місці, поки він полював на ласок.

— Карене, дай мені лук, швидше буде.

— Ти ж толком нічого не бачиш, — здивувався він.

— Хто тобі таке сказав? Бачу просто по-іншому.

Чоловік дав лук. Зараз такий незвичайний зір був перевагою: я бачила, де ховається ласка, і влучила з одного пострілу. Потім ще парочку підстрелила, а останню Карен сам підстрелив. Мама просила принести сьогодні як мінімум трьох, бо планувалися гості і треба було багато готувати.

Коли повернулися після полювання, Карен одразу сходив доювелірної крамниці й запросив Аксена. Той здивувався моєму проханню і спочатку не хотів іти. А потім мало не біг, коли Карен розповів, що я сама щось майструвала. Коли він прийшов, я сильно відчула його цікавість.

— Це щось магічне? — запитав він, з трепетом дивлячись на намистини і не торкаючись їх.

— Так. Їх потрібно зібрати в тому ж порядку, як вони зараз лежать.

— Зрозумів. А що роблять ці браслети?

— Це чотки. Чи зможете зробити так, щоб вони саме затягувалися і частина намистин була ніби хвостиками.

— А що вони роблять?

— Дозволяють завжди знаходити дорогу до потрібного місця. Я це братові зробила, він іноді губиться. Рідко, але влучно. Приходить потім через кілька днів ледь живий.

— А цей браслет, — запитав Аксен, нанизуючи чотки.

— Не можу сказати, інакше можете чужий секрет розкрити. А мене просили помовчати поки що. Одне можу сказати — лікувальний.

Відповідь повністю задовольнила Аксена, а ось Карен задумався.

— Не скажу, — сказала я, повернувшись до нього, — потім дізнаєшся що і навіщо.

— Гаразд.

Аксен швидко зібрав обидва подарунки й склав їх у мішечки з темного оксамиту.

— Дякую. Чи можете дати мені браслет?

Я прибрала його в кишеню. А мішечок із чотками взяла в руки й посміхнулася. Чоловік розрахувався за роботу. Коли вийшли з кімнати, мене одразу обійняв Арен, а потім і Аліса. Така їхня поведінка була дуже незвичною. Мені навіть щось подарували. Навпомацки не могла тільки зрозуміти, що це.

— А що це?

— Ой, вибач, забула, що ти не бачиш, — збентежено сказала Аліса, — це плетена скринька. Я сама робила.

— Дякую, — сказала я, посміхаючись і обережно обмацуючи подарунок.

Карен забрав його і кудись поставив. Брат обійняв мене ззаду й поцілував у щоку.

— Саш, це тобі, щоб ти завжди знаходив дорогу додому.

— Ти що, будеш мені це все життя нагадувати, — тихо запитав він, але мішечок усе ж відкрив.

Відчула його несказанне здивування й захоплення.

— Дякую. Стривай, у тата такі ж...

— Атож, йому бабуся дуже давно їх подарувала.

— У мене теж для тебе подарунок. Думав, з іншого приводу подарувати, але мабуть тоді щось інше подарую, — сказав Карен і надів мені на шию ланцюжок.

Відчула, як на груди ліг важкий кулон. Обмацала його: з камінцями, приємний на дотик.

— Гарний, — сказала Аліса, — це смарагд?

— Так, — сказав чоловік, — і срібло.

— Дякую.

Чоловік поцілував мене в губи, ані крапельки не соромлячись родичів. Далі мама організувала всіх готувати святковий обід. А я, вловивши момент, попросила Алісу вийти зі мною. Вона здивувалася, але допомогла вийти в сад.

— Що ти хотіла?

— Це тобі, одягни на руку.

Аліса з невеликим роздратуванням виструсила з мішечка браслет, потім дуже здивувалася й запитала:

— Що це?

— Це тобі, щоб ти змогла виносити дитину.

— Як це допоможе?

— Вас це гармонізує. Затягни тугіше і відчуєш перші зміни.

Дівчина зробила те, що я просила. Побачила, як вона захиталася, підтримала її.

— Ще трохи тугіше, впритул до руки.

Вона ще сильніше застебнула браслет.

— Дивовижно, — сказала вона, — нудота, слабкість і біль пройшли.

— Подивися на намистини, бачиш, одна почала ледь помітно світитися?

— Так.

— Браслет знімеш через 120 днів, не страшно, якщо трохи раніше, головне не пізніше. А то знову буде погано. Ти побачиш — остання намистина почне темніти з краю, значить час знімати браслет. Коли знімеш його, спали і нікому не віддавай ні за яких умов і прохань.

— Чому?

— Щоб тобі і йому не нашкодили.

— Дякую, Кіро.

Аліса міцно мене обійняла.

— Не задуши, будь ласка.

— Вибач, малечо. Чому ти не ображаєшся на це звернення?

— Це краще, ніж «непорозуміння». Нас із братом часто називали «великим непорозумінням!» — за наші витівки. А потім ми говорили: «Це якесь непорозуміння». А нам у відповідь: «Авжеж, велике ходяче непорозуміння». Так і дражнили років до 16.

Вдома Арен помітив браслет у Аліси.

— Новий браслет?

— Атож, Кіра подарувала.

Відчула Карена і його уважний погляд. Арен узяв його розглянути, відчула, що йому подобається. Що це магічний браслет, знав лише Карен, і зараз він трохи напружився.

— Карене, можемо відійти? — попросила його.

Він відвів мене в нашу кімнату і одразу дуже тихо запитав:

— Що робить цей браслет?

— Гармонізує Алісу. Якщо ти не помічав, їй останнім часом було погано, це допоможе.

— Що він лікує?

— Нічого він не лікує, просто допомагає дещо в чому.

— У чому?

— Карене, мене просили помовчати, вона сама потім скаже.

— Вона вагітна? — здогадався чоловік. — Чому не скаже?

— Тому що боїться втратити дитину, — сказала я ще тихіше.

— Чому?

— Тому що вже втрачала неодноразово. Вони просто нікому не говорили.

— Арен знає?

— Зараз ні. Після якогось разу вона перестала йому говорити про чергове переривання.

Карен сів на ліжко і взявся за голову, відчула, що йому боляче всередині. Сіла поруч із ним, чоловік обережно обійняв мене.

— Ти чого?

— Уявив себе на його місці, стало дуже боляче. Як у неї виходить усе це самій переживати?