1 Розділ. Зустріч давніх друзів. Нахабне вторгнення.

Флінт Вогнегорнило сидів на порослому мохом валуні. Старі гном’ячі кістки служили йому вірою й правдою вже дуже довго, тож тепер не втрачали нагоди поскаржитися на втому.

— Дарма я подався в ту дорогу, — бурчав Флінт, вдивляючись у долину під ногами. Він розмовляв уголос, хоча навколо не було жодної живої душі. Роки самотніх мандрів навчили гнома бути самому собі найкращим співрозмовником. Він ляснув долонями по колінах і люто проголосив: — І хай я буду проклятий, якщо ще бодай раз кудись поїду!

Нагрітий пообіднім сонцем валун здавався напрочуд затишним, особливо після цілого дня на прохолодному осінньому повітрі. Флінт розслабився, дозволяючи теплу просочуватися в суглоби — теплу сонця і теплу власних думок. Бо він нарешті був удома.

Він озирнувся, і його очі з любов’ю зупинилися на знайомому пейзажі. Схил гори під ним нагадував край гігантської чаші, вистеленої килимом осінніх барв. Дерева в долині палахкотіли: яскраві багряні та золоті відтінки плавно переходили у фіолетову серпанку гірських вершин Харолісу. Бездоганна блакить неба віддзеркалювалася у водах озера Кристалмір. Тонкі стовпчики диму, що вилися над верхівками велетенських дерев, були єдиною ознакою того, що десь там причаїлася Втіха. Солодкий аромат домашніх вогнищ м’яко огортав долину.

Поки Флінт відпочивав, його руки звично потягнулися до рюкзака. Він дістав дерев’яний брусок і блискучий різець; пальці рухалися самі собою. З незапам’ятних часів його народ відчував потребу надавати форму безформному. Сам Флінт був славетним ковалем, поки не пішов на спочинок кілька років тому. Він приставив лезо до дерева, але завмер: його увагу прикував дим, що здіймався з невидимих димарів внизу.

— Вогонь у моєму домі згас, — тихо мовив Флінт. Але миттю здригнувся, розсердившись на власну сентиментальність, і почав завзято стругати брусок. — Мій дім стоїть порожній. Дах, мабуть, протікає, меблі понівечені. Дурний похід! Найбезглуздіша річ у моєму житті. За сто сорок вісім років міг би вже чогось навчитися!
— Ти ніколи не навчишся, гноме, — озвався далекий голос. — Хіба що доживеш до двохсот сорока восьми!

Відкинувши дерево, Флінт зі спокійною впевненістю переніс руку з різця на руків’я сокири. Голос здався йому знайомим — перший рідний звук за довгий час, — але він не міг одразу згадати, кому той належить. Гном примружився, дивлячись на захід сонця. Стежкою крокувала постать. Флінт відступив у затінок високої сосни, щоб краще роздивитися чужинця.
Хода чоловіка була позначена ельфійською грацією, проте тіло було міцним і м’язистим, як у людини, а густа борода точно не могла належати ельфу. З-під зеленого капюшона виднілася засмагла шкіра та рудувато-коричнева борода. За плечем виднівся довгий лук, на стегні висів меч. Мандрівник був одягнений у м’яку шкіру, прикрашену витонченими візерунками, які так полюбляли ельфи. Але жоден ельф у світі Кринн не міг мати бороди. Жоден, окрім…

— Танісе? — нерішуче покликав Флінт. — Він самий! — Обличчя прибульця розпливлося в усмішці. Перш ніж гном встиг пирхнути, Таніс підхопив його і міцно обійняв, відірвавши від землі. Флінт на мить притиснув старого друга до себе, але згадавши про гідність, виплутався з обіймів Напівельфа.
— Що ж, за п’ять років ти так і не навчився манер, — буркнув гном. — Ніякої поваги ні до мого віку, ні до становища. Тягаєш мене, як мішок із вівсом! — Флінт зиркнув на дорогу. — Сподіваюся, ніхто зі знайомих цього не бачив.
— Сумніваюся, що нас ще пам’ятають, — відказав Таніс. — Для нас із тобою п’ять років — лише мить, а для людей — ціле життя. Ти зовсім не змінився.
— Чого не скажеш про тебе. — Флінт знову всівся на камінь. — Навіщо тобі ця борода? Ти й так був не красень.
— Я бував у землях, де не надто шанують ельфійську кров. Борода — спадок мого батька-людини, — Таніс іронічно почухав підборіддя, — допомогла приховати походження.

Флінт скривився. Він знав: хоча Напівельф ненавидів насильство, він не з тих, хто ховатиметься від бою за бородою. — Я теж бачив землі, де нікого не шанують, — Флінт покрутив брусок. — Але тепер ми вдома. Все це позаду. — Судячи з чуток, не все, — Таніс насунув капюшон глибше. — Кажуть, у Втісі тепер порядкує якийсь Гедерік. Він проголосив себе Верховним Теократом і насаджує нову релігію.
Друзі замовкли, дивлячись на долину. У вікнах будинків на деревах почали спалахувати вогні. Нічне повітря було тихим, спокійним і солодким. Десь удалині мати кликала дітей до вечері.

— Я не чув про якесь зло у Втісі, — тихо мовив гном. — Інквізиції, переслідування… — голос Таніса звучав похмуріше, ніж Флінт пам’ятав. Гном насупився. Його друг змінився, хоча ельфи зазвичай лишаються незмінними. Але ж Таніс був лише наполовину ельфом — дитиною війни та гвалту, народженою в хаосі після Катаклізму.

— Інквізиція! Це тільки для тих, хто перечить Теократу, — пирхнув Флінт. — Я не вірю в їхніх богів-Шукачів, але й не кричу про це на кожному розі. Живи тихо — і тебе не зачеплять. Одне гниле яблуко у Втісі не псує всю бочку. До речі, ти знайшов те, за чим ішов? — Знак справжніх богів? Чи душевний спокій? — запитав Таніс. — Я шукав і те, і інше. — Одне витікає з іншого, мабуть, — пробурчав гном. — Ну, то як? Будемо тут стояти, доки ноги не вростуть у землю, чи підемо нарешті повечеряємо? — Ходімо. — Таніс рушив уперед. Один його крок дорівнював двом гном’ячим, тож він несвідомо сповільнився, а Флінт — прискорився.

— То ти нічого не знайшов? — напосідав Флінт. — Нічого. Всі ці жерці — просто шарлатани. Кажуть про зцілення, але це лише дешеві фокуси. На щастя, Рейстлін навчив мене, на що звертати увагу… — Рейстлін! — Флінт аж скривився. — Отой хирлявий фокусник? Він сам на половину шахрай. Вічно скиглить і пхає носа куди не треба. Якби не його брат-близнюк, хтось би вже давно переламав йому чарівну паличку. — Юнак талановитіший, ніж ти думаєш, — усміхнувся Таніс у бороду. — І він невтомно викривав фальшивих жерців. Як і я. — За що ти, звісно, не отримав жодної вдячності, — кивнув гном. — Майже. Люди хочуть вірити в дива, навіть якщо знають, що це брехня. А як твої мандри до рідних земель?