Дракони майбутнього.

995 рік від Р.Х.

Маг домальовував зачарованою крейдою останнє сьоме коло навколо лицаря в повному парадному обладунку.
– Гей, чорнокнижнику, ти впевнений, що вийде? – лицар з погано прихованою тривогою переступив з ноги на ногу. Щось в броньованих зчленуваннях глухо дзенькнуло.
 – Вийде, вийде, Ваше баронство. Щоб я алхімічного каменю ніколи не знайшов... Потрапите на тисячу років в майбутнє, щоб я так жив.
– Дивись мені, христопродавце, обманеш, то повернуся і душу витрясу, якої в тебе немає. Клянуся кров’ю Христовою. Ти впевнений, що в майбутньому знову з’являться дракони?
– Так, так, звичайно, – нерозбірливою скороговоркою прошамкав чарівник, їх там цілі купи лазять, плюнути ніде, одразу в дракона, чи василіска трафиш, – пам’ять приємно грів мішечок золотих монет від барона, і в три рази більша торбинка від його молодої дружини. Звичайно дружина хотіла абсолютно протилежного – щоб барон здолав відстань тільки в одну сторону. Недарма, їх сусід, граф, симпатичний вдівець, так зачастив до їх замку в гості.
– Ну, готово! Остання чорна свічка з жиру немовлят. Запалюю, – виголосив чорнокнижник і криво посміхнувся.
– Не хочу знати що там у тебе. А-а-а.
Лицар раптом надувся мильною бульбашкою, і з тихим свистом проколотої кульки зник під височезною стелею. Чарівник помахав йому рукою і підло підхихикуючи вийшов із замкової зали – повертати людей з майбутнього він ще не вмів.
Барон відкрив очі. На нього нісся дракон. Страшний, швидкий, сяючий, з двома вогненними очима. Дракон випускав різкі деренчливі звуки, і пер на нього зі швидкістю схарапудженого підсвинка. Всі романтичні і героїчні балади раптом вилетіли з недалекої лицарської голови, він поточився, впав і вдарився головою в шоломі об щось тверде. Згасаюча свідомість ще побачила, як до нього підбігали якісь люди: «Я боровся з драконом, віллани бачили це, мене врятують, а може ще й пісню напишуть...» Це була остання думка. Лицар ще відчув, як з нього зривають обладунок, і картинка зникла.
Дванадцятий трамвай несамовито сигналячи зник за рогом. Недалеко від рельсів кілька не надто охайно вдягнутих людей були дуже зайняті якоюсь справою. У нічній темряві погано було видно, що вони роблять, тільки чулися голоси: «Давай, зривай з придурка це все. Подивися скільки на ньому металу. Здамо, то ще й на сигарети зостанеться. Та нічого йому не буде, давай знімай, поки не отямився."

На одеській Молдаванці, як і на цілому світі, переможною ходою крокував 1995 рік від Різдва Христового.