Розділ 3 Ще один день у королівстві дарконів

Наступного ранку Мар’яна прокинулася від сонячного проміння, яке пробивалося крізь високе вікно.
Вона кілька секунд дивилася на стелю, а потім важко зітхнула.
— Ще один день у королівстві драконів.
Дівчина підвелася з ліжка.
Учорашня втома ще не минула, але вибору все одно не було. Якщо вже їй довелося працювати служницею, то принаймні вона мала зрозуміти, як тут усе влаштовано.
Мар’яна одягнулася й вийшла з кімнати.
Цього разу до кухні дісталася без жодних пригод.
— Доброго ранку, — привіталася вона з Тейною.
— Доброго. Сідайте.

Мар’яна сіла за стіл.
— А Мейрі вже працює?
— Вона тут була ще до того, як ви прокинулися.
— Я так і думала.
Тейна поставила перед нею сніданок.
Мар’яна взяла ложку.
— А Рейнар?
— Полетів.
— Куди?
— Не знаю.
Мар’яна полегшено видихнула.
— Значить, хоча б зранку його не побачу.
— Не радійте завчасно, — засміялася Тейна.
— Не нагадуйте.
Мар’яна почала їсти.
Через кілька хвилин на кухні з’явилася Мейрі.
— Доброго ранку, Мар’яно.
— Доброго.
— Після сніданку підете зі мною.
— Куди цього разу?
— У східне крило.
Мар’яна зітхнула.
— Там теж треба прибирати?
— А ви на щось інше сподівалися?
— Трохи.
Мейрі усміхнулася.
— Даремно.

Східне крило виявилося величезним.
Мар’яна вже вкотре подумала, що люди, які будували цей замок, явно не економили ні на камені, ні на сходах.
— Скільки тут кімнат? — запитала вона.
— Не рахувала.
— А хто тут живе?
— Ніхто.
Мар’яна зупинилася.
— Тоді навіщо їх прибирати?
— Замок має залишатися чистим.
— Навіть порожні кімнати?
— Навіть їх.
— Дивно.
Мейрі нічого не відповіла.

Мар’яна взялася до роботи.
Поки вона витирала пил із підвіконня, крізь відчинене вікно долинув шум крил.
Дівчина різко повернула голову.
Над замком пролетів дракон.
Мар’яна мимоволі завмерла.
— Я все ще не можу звикнути.
— До чого? — запитала Мейрі.
— До того, що тут дракони літають над головою так само спокійно, як у нас люди ходять вулицями.
— Для нас це звичайна річ.
— Для мене — ні.
Мар’яна ще кілька секунд дивилася у вікно.
Потім повернулася до роботи.
— А ти коли-небудь літала?
Мейрі усміхнулася.

— Звичайно.
— І Рейнар?
— Так.
— Альрейн?
— Так.
Мар’яна кивнула.
— Ясно.
Вона хотіла ще щось запитати, але знизу почувся шум.
Через кілька секунд у коридорі з’явився Альрейн.
— Мар’яно, вас Мейрі не загубила?
— Поки ні.
— Це добре. Учора ви казали, що вже двічі заблукали.
— Я прогресую.

Альрейн усміхнувся.
— Бачу.
Мейрі залишила їх на кілька хвилин, пішовши перевірити іншу кімнату.
Мар’яна продовжила витирати пил.
— А ти чого прийшов?
— Побачити, як проходить ваш другий робочий день.
— І як?
— Судячи з виразу обличчя, виживаєте.
— Поки що.
Альрейн сперся плечем об дверну раму.
— А звикати до замку вже почали?
— Трохи.
— До драконів?

Мар’яна глянула на нього.
— Ні.
— До Рейнара?
— Тим більше ні.
Альрейн засміявся.
— Справедливо.
Мар’яна відклала ганчірку.
— Слухай, а можна тебе дещо запитати?
— Звичайно.
— Чому Рейнар такий?
— Це дуже широке питання.
— Тоді хоча б коротку відповідь.
Альрейн замислився.

— Він звик сам усе вирішувати.
— Я помітила.
— І не завжди думає про те, як його рішення виглядають для інших.
— Оце вже більше схоже на правду.
— Але він не робить це зі зла.
Мар’яна зітхнула.
— Можливо. Але від цього мені не легше.
— Розумію.
Вона подивилася на нього.
— А ти зовсім не схожий на нього.
— Це комплімент?
— Поки що спостереження.
— Прийму.
Мар’яна ледь — Він звик сам усе вирішувати.
— Я помітила.
— І не завжди думає про те, як його рішення виглядають для інших.
— Оце вже більше схоже на правду.
— Але він не робить це зі зла.
Мар’яна зітхнула.
— Можливо. Але від цього мені не легше.
— Розумію.
Вона подивилася на нього.
— А ти зовсім не схожий на нього.
— Це комплімент?
— Поки що спостереження.
— Прийму.
Мар’яна ледь усміхнулася.
У коридорі почувся голос Мейрі.
— Мар’яно!
— Уже йду!
Вона взяла ганчірку.
— Піду працювати.
— До зустрічі.
— До зустрічі, Альрейне.
До обіду Мар’яна встигла зробити більше, ніж хотіла б.
Коли нарешті закінчила, вона вийшла у двір подихати свіжим повітрям.
Замок здавався зовсім іншим іззовні.
Високі кам’яні стіни.
Башти.

Величезні ворота.
А за ними — гори.
Мар’яна підійшла ближче до краю подвір’я.
Десь далеко, за горами, був кордон.
Там вона вперше побачила Айсвійта.
І саме там усе почалося.
— Не варто підходити близько.
Мар’яна обернулася.
На кілька кроків позаду стояв Рейнар.
— Я просто дивлюся.
— Звідси безпечніше.
— А там що?
Рейнар подивився в бік гір.
— Кордон.
— Там чергує Айсвійт?
— Так.
Мар’яна трохи помовчала.
— Він справді охороняє королівство від драконів?
— Стежить, щоб вони не перетинали кордон.
— А якщо дракон усе-таки перетне?
Рейнар подивився на неї.
— Тоді Айсвійт його зупинить.
Мар’яна згадала його меч.
— Не хотіла б я опинитися між ними.

Ти вже опинилася.
— І саме тому зараз стою тут.
Рейнар усміхнувся.
— Справедливо.
Мар’яна вже хотіла піти, але раптом помітила в небі темну постать.
Дракон летів у бік гір.
Рейнар різко підняв голову.
Його обличчя змінилося.
— Що сталося? — запитала Мар’яна.
— Схоже, нам знову доведеться згадати про кордон.
— Що?
Рейнар уже дивився на дракона.
— Він летить надто близько.
І Мар’яна вперше побачила, як зазвичай самовпевнений Рейнар стає по-справжньому серйозним.