Дракончик у животі

Звісно, ось та сама повість з іменем Микита.

Жив собі на світі хлопчик на ім'я Микита. Він ходив до другого класу, любив будувати вежі з LEGO, ганяти м'яча з друзями і їсти бабусині пиріжки. У Микити було руде волосся, що стирчало на всі боки, наче сонячні промінчики, і очі кольору літнього неба. Але всередині нього жив маленький секрет. Цей секрет з'являвся раптово і був гарячим та колючим.
Цей секрет звали Дракончик.
Звісно, Микита нікому про нього не розповідав. Дракончик прокидався, коли щось ішло не так. Наприклад, коли на уроці математики у Микити не виходила задача. Або коли Сашко з паралельного класу не хотів ділитися гойдалкою. Або коли вежа з LEGO, яку він будував цілий вечір, раптом падала від одного необережного руху.
У такі моменти Микита відчував, як у животі щось починає ворушитися, стає гарячим-гарячим, а потім цей жар піднімається до грудей, до рук і навіть до щік. Це прокидався Дракончик. І коли він прокидався, він починав вимагати: «Кричи! Тупай ногами! Жбурни щось!»
І Микита не міг йому протистояти.
Одного разу на перерві діти грали у футбол. М'яч летів просто до Микити, він уже уявляв, як заб'є гол, але раптом його штовхнув Денис і забрав м'яч собі. В ту ж мить Микита відчув знайомий жар у животі. Дракончик прокинувся і заревів: «Він не мав права! Наздожени! Штовхни його сильніше!»
Микита, не пам'ятаючи себе, підбіг до Дениса і щосили штовхнув його у спину. Денис впав і боляче забив коліно. Навколо них одразу зібралися діти, прибігла вчителька. Всім було шкода Дениса, а на Микиту дивилися з осудом.
— Микито, навіщо ти це зробив? — суворо запитала вчителька.
Микита мовчав. Щоки його палали. Йому було соромно і водночас дуже прикро. Він не хотів робити Денису боляче, але Дракончик був сильнішим.
Того вечора Микита сидів у своїй кімнаті, сумний-пресумний. Навіть улюблене LEGO не радувало. У двері постукала мама. Вона сіла поруч і обійняла його.
— Розкажи мені, що сталося, сонечко, — тихо попросила вона.
І Микита розповів. Про гарячий клубок у животі, про Дракончика, який змушує його кричати і штовхатися. Він думав, що мама буде сміятися, але вона слухала дуже серйозно.
— Знаєш, — сказала вона, коли Микита закінчив, — такий Дракончик є у кожної людини. І в мене, і в тата, і навіть у твоєї вчительки. Це наш гнів. Він не поганий і не хороший. Він просто є. Гнів схожий на вогонь. Він може зігріти, а може й обпекти. Важливо не тримати його в собі, але й не давати йому спалювати все навколо. Потрібно навчитися з ним дружити.
— Дружити? — здивувався Микита. — Але як?
— А ось як. Коли ти наступного разу відчуєш, що Дракончик прокидається, спробуй зробити одну річ. Уяви, що ти сам — великий і мудрий дракон, який видихає не вогонь, а холодне повітря. Зроби глибокий-глибокий вдих носом, ніби набираєш повні легені повітря, а потім повільно видихни через рот, наче хочеш загасити свічку. Ось так.
Мама показала, і Микита повторив. Вдих. І довгий, повільний видих.
— А ще, — продовжувала мама, — коли Дракончик прокидається, йому потрібно дати роботу, але безпечну. Можна взяти аркуш паперу і щосили його зім'яти в тугий-тугий клубок. Або взяти олівці і намалювати свої злючі каракулі. Або піти у свою кімнату і щосили побити подушку. Так Дракончик випустить свою силу, але нікого не образить.
Наступного дня у школі була контрольна з письма. Микита дуже старався, але раптом зробив помилку в слові. Він почав стирати її гумкою, але гумка була стара і розмазала чорнило по всьому зошиту. Пляма! Жахлива брудна пляма!
Микита відчув, як у животі прокидається гарячий Дракончик. Він уже був готовий заревів і жбурнути зошит на підлогу. Але раптом він згадав мамині слова.
«Я — великий і мудрий дракон», — подумав він.
Він зробив глибокий вдих носом. Повітря наповнило його легені. А потім повільно-повільно видихнув через рот. Один раз. Другий. Третій. Жар у животі трохи вщух. Дракончик здивовано кліпнув очима і перестав ревіти.
Тоді Микита підняв руку.
— Мар'яно Іванівно, — тихо сказав він, — я зробив пляму. Можна мені, будь ласка, інший аркуш?
Вчителька посміхнулася і дала йому новий аркуш. Микита переписав роботу без жодної помилки.
Після уроків він підійшов до Дениса.
— Вибач мені за вчорашнє, — сказав Микита. — Я був дуже злий, але я не хотів робити тобі боляче.
Денис здивувався, а потім кивнув.
— Гаразд, — сказав він. — Коліно вже майже не болить. Гайда завтра разом у футбол грати?
— Гайда! — зрадів Микита.
Того вечора, засинаючи, Микита думав про свого Дракончика. Він зрозумів, що Дракончик не зникне назавжди. Він буде прокидатися час від часу. Але тепер Микита знав, що робити. Він міг глибоко дихати, міг м'яти папір чи малювати каракулі. Він навчився бути головним. Не Дракончик керував ним, а він — Дракончиком.
І від цієї думки на душі у Микити було тепло і спокійно. Він знав, що тепер зможе впоратися з будь-якою бурею всередині себе. Адже він був не просто хлопчиком, а мудрим господарем свого маленького, але такого сильного Дракончика.