62. У тенетах вогню

Як же мені гаряче було відразу. І тим рязючіше накрило хвилею відчуття простору навколо.

Де це я? Що зі мною?

Навколо мене і просторо, і водночас відчуваються межі цього простору. Так наче я в кімнаті. Хоча ця мало схожа на ту в котрій мене з Мариною підготували до ритуалу і який уже й розпочали.

Певний час я намагалася розглянути хоча б щось в цій кімнатці, але жодна річ, жоден предмет інтер'єру не міг зачепитися за око. Тільки я докладала більше зусиль щоб зрозуміти хоча б один колір навколо, так вони зливалися у барвисту гамму і сказати щось із впевненістю не можна було.

Допетравши що це більш за все витрибеньки моєї вогняної стихії, яку сама ж випустила на волю, заспокоїлася. Непотрібні мені усі ці речі та кольори, вони абсолютно не важливі.

От що справді важливо, так це те що зараз твориться навколо мене. А там, відчуваю, вогонь творить справжнє пекло.

- Ах! Марина!

Від згадки про непритомну дівчину, яка прив'язана лежала поруч, волосся стало дибки. Тільки б її не зачепило. Я ж наче просила свій Вогонь захистити її.

Коли це я зі своєю магією на ім'я розпочала спілкуватися, наче це ще одна моя сутність? А відтоді як повірила словам Севастьяна, та без будь-яких заперечень виконала усе що він мені сказав.

Невже він настільки мене відчуває, що беззастережно вірить у мої сили? Чи це просто останній крик-молитва для порятунку?

Маю надію що все-таки це перший варіант. Мені так на душі тепліше.

Мою увагу привернули коливання, яких відразу не було. І ця зміна у моєму затишку спонукала піти провірити що там таке.

Не пройшовши і кількох кроків натикаюся на два переплетені тіла. Одне молодої дівчини, але з білим, як крейда, волоссям...

Мамцю рідна! Так це ж Марина! Але що з її волоссям кольору воронячого крила стало? Тепер вона вже не Ворона.

З першого погляду, наче й усе гаразд з нею, якщо не рахувати зміни кольору волосся. Перевірила її дихання, спить мирним сном. Нехай поспить, він їй не зашкодить. Якщо вона тут, то мій Вогник її таким чином захищає, закинувши в мою кімнатку. Маю надію, що новий колір не моїх рук справа.

Воно то все добре, а от що це за тітка розляглася поруч? Мало того вчепилася в Марину ледь віддерла дівчину з її лапищ. Тітонька також спить, але сон її, на відміну від Марини, спокійним важко назвати. А як я відняла у неї дівчину з чіпких рук, то так і звиватися розпочала, як вуж на сковорідці.

Я і придумати ніякої версії не встигла, як тітка зі зміїним шипінням прокинулася, підхопилася і впилася в мене своїм жовтими дикими очиськами. У мене аж мороз по шкірі пройшовся, уже вкотре. А як з її перекошеного у презирливій гримасі рота вислизнув роздвоєний зміїний язик, гикнула з переляку і ближче до себе підтягла Марину.

- Віддай мені своє тіло, - прошипіла тітонька, - воно тепер моє.

То напевно це та почварисько, котре вселилося в дівчину і яке хотіли переселити мені?

Тітонька неприємна, хоча і зовні доволі специфічно приваблива. Як то кажуть, зло не зовні - воно всередині. І за красивою обгорткою може приховуватися гниль.

- А дзуськи! Вдавишся, а мене не отримаєш, - злісно вискалилася у відповідь.

Тоді тітонька спробувала вхопити мене за руку, але зашипіла від болю, а з руки, котрою у мене тицяла, понесло паленою шкірою і димок утворився.

- Відьомський вишкребок, та я тебе і так зжеру, як і цю жерла... що залишилося і так буде моїм, - презирливо зиркнула у бік сплячої дівчини, - вона була смачненька. А потім і твого дракона зжеру.

- Він тебе роздере, - виплюнула злісно, нема чого мого дракона чіпати.

- Не зможе, - регоче зараза, - ти ж його обраниця, він твоє тіло і пальцем не зачепить, буде оберігати, а мені з нього корму надовго вистачить.

- Та що ти за почварисько?

Мені від її слів подих перехопило. Вона якийсь паразит магічний, чи що?