58. Здогадка

До тями приходити було важко. У голові так гуло, наче хтось помістив туди вулик бджіл. Тіло затекло, поворохнутися не особливо мала змогу, адже виявилося що прив'язана до якось лежанки.

Повернувши голову на бік уздрівла ще непритомну Марину по сусідству, також зв'язану. І те що я бачила мені не подобалося все більше. Усе скидалося на якийсь злий жарт, але цим не являлося, тому що надто усе похмуро і безрадісно виглядало.

Скільки б я не смикала кінцівками, а послабити мотузки ніяк не вдавалося. От же ж, почвариськи, надійно зв'язали.

Тоді вирішила спробувати розбудити свою горе-коліжанку. Та скільки б я її не кликала Марина ніяк не реагувала. Я вже, грішм ділом, почала підозрювати недобре, але втихомирившись прислухалася та пригледілася до дівчини - її груди мірно здіймалися, а час від часу було чутно і подихи.

Хух, жива, просто спить ще. Аж легше на душі стало.

Усе це добре, але навіщо нас притягнули у це затхле і похмуре приміщення, котре наявністю павутини по кутках може посперечатися з бабусеним закинутим хлівчиком. А ці засушені віники, що звисають з балок, взагалі дратують слизову носа своїми пахащами у переміш із застояним повітрям.

Розчарувавшись у всіх своїх спробах звільнитися, або достукатися до Марини, я вспокоїлася. Та і відверто кажучи, вже кінцівки нили у місцях контакту з мотузками. Ран своєму тілу не сильно хотілося завдавати, а з огляду на обстановку і небезпечно для здоров'я, ще яку заразу підхопити можна. Марину ж напевно чимось ще накачали, раз вона не кує не меле, а спить без задніх ніг.

Ще через якийсь час відчула, що ми вже не самі. На майже фізичному рівні відчувала той пекучий не добрий погляд, що пропалював майже до кісток.

- Хто тут? Покажіться, - не втримавшись відгукнулася перша, тому що вже варто зрозуміти, що тут відбувається і хто ці невідомі викрадачі.

Коли ж на тьмяне місячне світло, що пробивалося крізь засмальцьоване вікно, вийшла знайома постать у плащі з каптуром на голові, я мимоволі напружилася. Хоча що я могла зробити у цей момент? Абсолютно позбавлена можливості рухатися я ні на що не спроможна. Мені щоб щось начаклувати потрібні не тільки слова, а і рухи рук.

Все ж таки як завбачливо нас позбавили такої можливості. Це видавало у викрадачі людину знаючу у подібних нюансах.

- Очуняла, все ж таки ти сильна відьма, навіть шкода тебе трохи, - простягла жінка зі знайомими знущальницькими нотками в голосі.

У мене з'явилася перша здогадка хто це може бути, але вона була настільки фантастична, що я її не могла сприйняти за дійсність. Ну може такого-то бути, ні. Хоча усе моє нутро волало, що я права у своїх міркуваннях.

Залишалося лише або підтвердити теорію, або спростувати її. Та час ішов, а жінка навіть не намагалася показуватися, лише свердлила поглядом то мене, то Марину.

Ну що ж варто вмикати вже мізки і метикувати, як саме покращити свій стан. І я вирішила діяти навмання. Будь що буде, але хоч як це видається неймовірним, та чуття мене рідко коли підводить.

- Професорко Рак, що тут відбувається? Відпустіть нас, - жалібно простягла молячись, щоб я виявилася права...

І не помилилася. Жінка скинула різко каптур злісно зиркнувши на мене. У мене подих перехопило, тому що це і справді була професора Рак.

- Не так швидко, дівчинко, мені ти не надто подобаєшся, але раз Марина не впоралася, то і ти зійдеш.

Ну чому розчарування в людях так гірко б'є у груди. Я знала, що не сама улюблена адептка, але ж не настільки?