9. Перший хлоп містечка

Що я натворила?! І навіщо питається я це зробила?

Час братися за голову. Оце я шибайголова. Помста помстою, але навіщо було себе заганяти у таке складне становище?

Це ж треба було так зганьбитися? Сама себе загнала у кут. Ніхто ж мене не примушував того робити. Зовсім мізками поїхала. Залишається тільки помахати ручкою на прощання та побажати, останнім зачатками розуму, щасливої дороги.

І як тепер ходити до їдальні? З мене хіба що кури з гусками академічного сільгоспу сміятися не будуть, бо недопетрають зі своїми мізками, що одна пришелепкувата відьма витворила.

Та немає жодного адепта, який би не шушукався за моєю спиною. Тільки я проходила повз, як починалося перемикання моїх кісточок. Та ще й у всіх деталях та з домальовками, без яких і так усе настільки колоритно, що самій страшно, що ще вони там понавигадували.

Так відкладення солей в суглобах мені не світить. Надто вже ретельно адепти стараються прополоскати мій організм. Ну хоча б щось цінне можна винести з подібної ситуації.

Невже я настільки цікава особливість?

Аж самій не віриться в таку оказію.

І коли я була ще така цікава людям востаннє?

О! Пригадала!

Бували часи, і то вже трохи часу минуло. Я у своєму містечку відзначилася гарненько. Та так, що ще кілька місяців усі гуділи, наче у вулик ведмідь заліз та усіх бджіл переполохав.

До мене "наважився" позалицятися синочок мера. Видний хлоп. Привабливий... та так що важко було не відповісти взаємністю.

Гарно він ходив колами біля мене. Залицявся так красиво, як професійний звабник.

Ще тоді потрібно було задуматися, що щось не чисто у цьому випадку. Та де там, я ж ще була наївним дівчам.

А які букети квітів дарував. Компліментами обсипав... Та і сам на вроду нічогенький, про що я уже раніше говорила. Яка дівчина не відгукнеться на подібне?

Якщо по простому - попливла я, вуха розвісила, щоб локшину зручніше було чіпляти. Та й рота родзявила, так зачудувалася увазі та піклуванню, мало не "першого" хлопця містечка.

Хах, майже підходить вислів: "Перший хлопець на селі, а в селі дві хати..."

Оце згадала вчасно, не те слово. Де мій розум був тоді? Певно вирішив піти відпочити, вкотре, а хазяйці дозволити дурниць натворити.

Та от біда красеня звабника спіткала - виявився бабієм та гульвісою, той "перший хлоп містечка". От могла здогадатися ж, не мало ходило побрехеньок про походеньки його друзів. А з ким поведешся від того і набратися цілком можливо. Тільки от питання - він набрався, чи ж від нього?

Але це вже суті діла не міняє. Виявився той залицяльник ще тим паскудою.

Застала його одного разу з голим задом у кущах, мостився до однієї моєї "доброї" знайомої. Та такої доброї та чуйної, що вирішила допомогти стражденному у вирішенні деяких інтимних потреб...

Що ж буде таке добро без діла пропадати? Я ж недосвідчене дівча ні сном, ні духом, що потрібно хлопцям...

Розчарували мене вони обоє. Де ж такі люди мені на голову встигли звалитися? Та ще й у шістнадцять років. Я ж тоді геть наївним дівчам була. Жодного разу зрада подібна мені не траплялася...

Щаслива я людина була. А можливо просто сліпа? А вони мені продемонструвати деякі з варіантів реального життя. Розбили рожеві скельця, через які я споглядала на світ.

Саме у той час мій татусь навчим мене дуже цікавому закляттю... Довгенько ми практикували його, щоб довести до автоматизму.

Невдовзі воно стало моїм улюбленим, так званою, моєю візитівкою. Через це мене оминати почали невдовзі десятою дорогою в моєму рідному містечку.

Мій "вогняний півень". Красиве видовище... А в умілих руках щей досить дієва зброя.

А яке оригінальне використання цьому закляттю я знайшла. Хвости "підсмажувала" невдахам, які наважилися мене образити.

Ох, як гарно палала його дупа гола, не встиг штани підтягнути. Так по дорозі й порвав зашпорпавшись у штанинах. Горе коханець...

Пробігав пів містечка, доки я не припинила його екзекуцію. І то це від широченної доброти моєї душі було припинено... після погроз затримати рекомендаційний лист до академії...

Моя доброта душевна тільки й відгукнулася опісля волання нашого мера. Себто батечка ображеного залицяльника. На мене волали з однієї причини - ніхто не знав як протидіяти моєму "вогняному півню".

От паскудство, навіть не дали помститися, як слід.

До слова, добра та чуйна знайома бігала разом із тим "серцеїдом". Парочка вийшла колоритна. Я ще й вогники зробила під перелив веселкових фарб...

Ох краса була неперевершена. Сама своїм творінням замилувалася.

Хотіли мені припаяти замах на здоров'я та життя недоумків...

Та я ж не тільки здібна відьма, а щей і не дурна. Ніколи не використовую той бойовий вогонь, що завдає реальної шкоди - усе приправлено хорошою ілюзією. Відчуття не надто приємні, мозок подає сигналізути та волати - "горимо!". Але справжнього болю, чи опіків ніколи не з'являється.

Перевіряла на собі. Кілька разів себе ошпарила навіть.

Я ж не садистка і не вбивця. Помститися - так це святе діло, але й не калічу нікого, бороньте усі святі неба. Не маю наміру брати гріх на душу.

Про що це я?

Так тоді я була осередком уваги зацікавленого суспільства кілька місяців. Не надто приємний досвід, а ще враховуючи обставини здобуття слави.

Цього разу знову ж таки я наступила на тіж граблі... Тепер місцева знаменитість. Лише лінивий мені кістки не обмив.

Не вмію я популярність здобувати. Інші своїми кращими досягненнями торують шлях до слави, а я скандальними помстами.

Не правильна якась відьма з мене виходить.

Довелося іти на хитрощі.

Тепер ми з дівчатами на обіди ходимо зі швидкістю світла.

Швидко прибігаємо, щоб бути мало не першими. Беремо основні страви. Та з не меншою швидкістю з тим їдлом розправляємося.

Плакали наші кохані солодощі... На них не вистачає часу, збіговисько в їдальні збільшується.

Як я за вами сумую, мої ласощі, мої крихітки щастя та блаженства. Мусимо іти на такі страшні жертви...