4. Ми не кусаємося

Постояли, переминаючись з ноги на ногу, на порозі їдальні. Адептів повно, хоч греблю гати, і де їх стільки набралося?

Ні, я розумію, що багато спраглих до науки. Та і жителів у королівстві вистачає. Але щоб так багато на один навчальний заклад...

Це мабуть говорить у мені моя провінційна натура, що звикла до тихого, спокійного та розміреного життя. А тут вийшло, що помістили мене у вулик, де все бурлить та буяє.

Ех, де моє спокійне життя? Та гаразд, пізніше буду сумувати за спокоєм, сама ж хотіла змін у житті, та що приховувати, пригод та веселощів.

І мої веселощі розпочалися з неправильно підібраного заклинання, ще до академії. От відчувала моя дуп... кхм... душа, а ви що подумали? Не потрібно було мені брати до рук ту трикляту книгу чарів та чаклунства. 

Але вона так і манила мене до себе, ніби підморгувала і шепотіла до мене. І як тут стримаєшся? Ніяк.

Тільки взяла до рук, а вона мені клац, і відкрилася на потрібній сторінці. І як я не намагалася погортати її, і віднайти щось інше - поверталася на ту ж саму сторінку, з тим самим ритуалом призову. 

Вирішила, що це знак долі - потрібно випробувати. Недаремно ж книга на моє прохання відповіла, не усім так щастить. Оце вже точно щастя собі начаклувала.

От і дурне дівчисько, вирішила, що це знак, і скористалася написаним. А зараз приходиться розбиратися з тим, що накоїла, тобто начаклувала.

Адже пізніше розглянула, що це не зовсім просте ворожіння було, як я собі спочатку думала. Цілком серйозне чаклунство я творила.

Благо що мене батьки добре ганяли по магічних науках. Та і набралася спадковості я і від батька і від матері. Щей від дідуся з бабцьою по батьковій лінії дісталося подаруночків. Колись мені вони лукаво посміхалися:

- Ох, Улю, наша кров у тобі бурлить, аж закипає. Не всі дари предків ще відкрилися. У нас вони спали, а у тобі пробудяться...

Що хотіли цим сказати? А хто їх зрозуміє? Коли намагалася допитатися, так тільки віджартовувалися, що зятю веселощів багацько дістанеться.

А це мене не абияк дратувало. Який ще зять? Я не поспішаю під вінець!

Ух, лускатий бовдур, впав мені на голову, точніше у басейн. Ще й пустоголовий. Напевно... неперевіряла... ой, та яка різниця?

Так, це вже в мені звірячий голод прокидається, тож рушили до столів роздачі їжі. Обід може закінчитися, а ми ще не поїли.

Ви коли-небудь зустрічали голодну відьму? Повірте на слово - видовище не для слабкодухих. Якщо ж трапиться така на вашому шляху - відійдіть всторону, а ще краще нагодуйте, цілішими будете. 

Відьми вони такі, що і проклясти можуть. Що поробиш, натура у нас творча, вередлива та примхлива. 

І не дратуйте, як ось ці смертники, що виблискують очиськами на нас, і скалять свої зубища. От якби підправити ним ті задоволені мармизи. Так кілька бородавок додати...

Все задля більшої краси та естетики. Яка ж я добра душа.

Думаєте відразу здогадаються чиїх рук справа?

Я ж на вигляд така мила та ніжна квіточка, ну просто таки янголятко. Тільки не всім потрібно знати, яке чортеня у мені приховане. Я ж справжня відьма, а відьми інколи капризують, та можуть розійтися не на жарт.

А крім того, грець його знає, що ще у мені намішано, бабця не зізнається, як я її не випитувала. Вона у мене щей з даром передбачення. Ось відчуває моє нутро - побачила вона моє майбутнє, от і потішається тепер. А всерівно мовчить нічого не розповідає.

Ось тільки зараз у мене закралася підозра, що книгу ту трикляту, вона мені навмисне недбало підсунула. А опісля моїх маніпуляцій із закляттям не здала матусі. Адже бабця ще та пронира, повз неї і миша непоміченою не проскочить, а тут цілий ритуал призову. Ох і підступна у мене родичка.

За роздумами і черга наша підійшла.

Доки ми достояли свою чергу, біля столу роздачі їжі, так усі столики вже виявилися зайняті. Потрібно до когось проситися підсісти. 

І як на зло, біля наших одногрупників вільних місць не було. Вони і так тіснилися, на двох людей більше, ніж потрібно сиділи. Куди вже нам, ще до них проситися, хіба що на голову вилазити.

Ми не так і довго навчаємося, щоб мати змогу познайомитися з великою кількістю адептів. А тут ще і старші курси приєдналися, їх взагалі вперше бачимо. Хоч і біля них місця вільні були, але ми напрошуватися не наважувалися.

Вирішили просуватися до підвіконня, звичайно це не столи, але за відсутності риби... і рак зійде. По дорозі надія жевріла, що звільняться місця. Якщо поїли, навіщо даремно просиджувати, киш на вихід.

Не з нашим щастям. Вільні місця були, але до старшокурсників було страшнувато підходити. Можливо і даремно.

Наша проблема неочікувано вирішилася сама. Я навіть не помітила як і коли. Подруги мене просто потягли за собою, ну як потягли, я просто пішла слідом за своїми криголамами, слідкуючи за своїм підносом, щоб не перевернути вміст. Довірилася, як завжди.

Вже підходячи помітила, куди мене привели. І всілися мої бойові подруги саме там, де я найменше бажала перебувати у цей момент. 

Та щоб вам блекоти наїстися. Ну чому у всьому приміщенні їдальні вони вибрали місця біля лускатих нахаб? 

Мені явно пороблено. І сама ж у цьому випадку винна. Ніхто мене не примушував брати до рук ту трикляту книгу чарів та проводити ретуали з неї. Ну хіба що моя власна цікавість зіграла зі мною злий жарт.

- Пташко, сідай, тобі місце берегли, - виблискували своїми бездоганними посмішками лускаті паскудники, доки мій горе наречений припрошував мене присісти поряд з ним, - ми не кусаємося.

Ви то не кусаєтеся, а мені ох як свербить, когось покусати, і бажано одного нахабу, що нагородив мене своєю птахою. 

Доречі, може він забере її собі назад? А що, досить гарна перспектива для мене. І нехай іде на всі чотири сторони і шукає собі більш зговірливу дружину.