Епілог. Реєстр, який не закрився

Це писала Тіка. Гоблінка, чотирнадцять років, у майбутньому — переговірниця, а поки що — та, яка веде новий реєстр. Перший рядок у ньому я занотувала сама, і він звучить так:

«Дракони. У горах. Один. Свій».

А далі я напишу те, чого не писав ніхто. Ні дракон, ні Героїня, ні писар у своїх сухих протоколах. Бо всі вони бачили цю історію зсередини, а я спостерігала за нею з вежі. З висоти, з якої видно дітей, а не полки та війська. І з цієї висоти історія виглядає зовсім інакше.

Коли дракон упав на нашу бурякову грядку, село вирішило, що настав кінець світу. Баби мерщій заховали дітей, старійшина дістав поважну книгу, а я міцніше вхопила рогатку — бо хтось же мусив це зробити! І це, як я тепер розумію, було найважливішим: хтось же мусив. Не тому, що ми великі герої. Просто гобліни, як казав дядько Грут, не вміють сидіти склавши руки. Руки в нас короткі — їм просто незручно складатися.

Потім дракон чесно заплатив за той буряк. Цього не робив жоден герой із балад, які нам читали в школі. Герої в баладах ніколи не платять — герої лише беруть! А наш дракон відпрацював штраф муруванням кладки. Дядько Грут потім казав про нього три роки поспіль: «Криво кладе, але серце має пряме». Дядько Грут помер минулої зими, і на його камені вибито не просто ім'я, а фразу: «Каміння не бреше». Я вважаю, це найкращий пам'ятник, який можна собі поставити. Я поки не знаю, що б хотіла бачити на власному камені... Мабуть, щось подібне.

Я веду цей реєстр не тому, що просто люблю порядок. Я веду його тому, що двічі в моєму житті книга реально рятувала людей. Перший раз — коли на шляху нашого каравану встали чужі воїни. Я вийшла й показала їм реєстр, де були записані сто двадцять сім родин, і мовила: «Кожен, кого ви зачепите, має ім'я, рід і борги. З кого конкретно хочете розпочати?» Воїни подивилися на книгу й мовчки відступили. Бо воювати з безликим натовпом легко, а боротися з книгою імен — неможливо. Це я збагнула від писаря Квеста, який якось зауважив: «Перший, кого назвали на ім'я, перестає бути безликою масою». А вдруге книга врятувала самого дракона. Але це не моя історія — це його власна, і я не маю права її описувати. Я маю право лише зафіксувати, що це справді було.

Тепер про те, що сталося тієї весни — про що дракон у своїй останній главі мовив: «Хтось обов'язково прийде». І він прийшов!

У травні, на четвертий рік, на білому вівтарі в столиці відбулося прикликання, якого ніхто свідомо не замовляв. За новим законом повернення: той, кого світ приймає, має право знати, куди він потрапив і хто за нього відповідає. Того ранку, прямуючи до школи, я бачила, як над Кривим Мостом промайнула тінь — довга, весняна, спокійна. А до вечора в каньйоні вже знали всі подробиці.

Прикликали хлопця. Шістнадцять років. З того самого колишнього світу. Він стояв на білому камені й тримав у кулаці не телефон чи окуляри, а жменю дрібних монет, які розсипалися, коли його переносило. Він потім збирав їх із кам'яної плити на колінах, а люди на майдані мовчки чекали. Бо народ цього королівства більше не тисне на тих, хто щойно втратив усе.

Коли хлопця запитали, хто він такий, він розгублено відповів: «Я не знаю... Я щойно встиг купити млинці. Мені дали решту...»

Кажуть, у горах, на пагорбі над печерою, дракон розсміявся так дужо, що в Кривому Мості задзвонили в дзвони. Та ні — дзвони калатали самі, бо це був початок уроків у школі. Але дракон, кажуть, і справді щиро розсміявся! А потім уперше за цілий рік полетів до столиці й забрав хлопця на схід. Не в палаци, не до ради родів і не до тих, хто ставить зайві запитання — а на схід. Додому.

Я особисто бачила, як вони прийшли. Сиділа на вежі з реєстром — була субота, а щосуботи я роблю нові записи. Дракон зайшов у подобі вісімнадцятирічного юнака з темним волоссям, а поруч крокував хлопець із жменею дрібних мідяків у кулаці. І дракон промовив до нього на весь двір точно так само, як колись мовив до мене:

— Сідай. Чай буде о восьмій. А правда — після вечері.

І хлопець тихо запитав:

— А млинці будуть?

І увесь двір вибухнув сміхом! А Марла гукнула від печі: «Млинці будуть! Перший комом — це закон!»

Я занотувала це в свій реєстр. Ось так:

«Рік четвертий. Весна. Прийшли двоє. Один уже був тут, один щойно прийшов. Другий плаче, але питно п'є чай. Реєстр відчинено».

Бо в нашій книзі, як навчив старійшина, усі сторінки мають однакову цінність: і для тих, хто відійшов, і для тих, хто народився, і для тих, хто прийшов із-за межі світу із жменею дрібних монет у кулаку. Головне — аби у графі «хто» було вписане ім'я. Решта додасться. Каменю вистачить на все.

А дракона я не стала записувати в реєстр окремим офіційним рядком. Я занотувала його так, як він сам колись попросив. Не «великим». Не «страшним». Не «обраним».

Своїм.

Тіка.

Реєстр, книга перша, сторінка сорок чотири.