Глава 20. Той, хто залишив табличку

Минуло три роки.

Я кажу це просто, бо три роки в житті дракона — це як три тижні в житті людини: багато чого встигаєш, але й багато чого не помічаєш. Якщо ви чекаєте розповіді про нові великі битви, я вас розчарую: за ці три роки не було жодної війни. Не було жодного прикликання проти волі. Не було жодного випаленого селища, жодного «осередку, ліквідованого за потреби».

Був урожай. Двічі гарний, один раз — посередній. Була брукована дорога через каньйон, яку збудували спільно: гобліни вельбували й вели облік, орки викладали важке каміння (Грут тричі змушував переробляти ділянку, «бо криво», і це була найпалкіша війна тих років), демони створювали тіньовий фундамент, яким не володіє жоден людський каменяр, а люди вносили терпіння. Бо люди вміють чекати, коли чекають не наодинці.

Була школа. У Кривому Мості. Пан Двір вартував її щовечора й щоранку, і діти вважали його живою легендою. Він не розчаровував їх — бо легенди не виправдовуються, вони просто з'являються вчасно. У школі навчали трьох основних речей: рахувати, читати й правильно падати з дахів (останній предмет запропонували гобліни, і він виявився найпопулярнішим). У школі також викладали дисципліну, якої не було в жодній офіційній програмі і яку вела вчителька через листи: листи з іншого світу приходили двічі на рік, учителька читала їх уголос, а діти здивовано рахували, скільки в тому світі витрачали на війну. Вони дивувалися не цифрам — вони дивувалися тому, що там ніхто не пробував рахувати самостійно.

Була весна, коли Довмонт повернувся з останнього маршруту й оселився в Кривому Мості — просто так, «бо набігався я цими шляхами, дев'ять походів пройшов і маю право на десятий, а десятий буде до сусіда за млином». Він заснував першу на сході транспортну громаду, правила якої були викарбувані на воротах: «Возимо все. Крім зла. Зла не возимо, бо воно не платить мідяками».

Була осінь, коли Мартин одружився з жінкою, яка колись упізнала його на терасі. Вона виявилася не його давньою знайомою, а абсолютно чужою людиною, яка просто розгледіла його тугу очима того, хто теж тривалий час жив без власного імені. Вони збагнули одне одного швидше, ніж це роблять люди з повними біографіями. На весіллі смажили млинці. Перший, за законами жанру, вийшов комом. Мартин підняв його над головою і проголосив: «За закон! Бо без нього другі не були б досконалими!» I всі гучно закричали «Гірко!», хоча ніхто з місцевих не знав, що це означає, крім мене. Я пояснив — і відтоді це весілля стало першим, де частували з гіркою й кричали це дивне слово. Це виявилося найабсурднішим, але найтеплішим обрядом, який людська культура передала цьому світу.

А ще був день, коли гоблінятко з рогаткою першим закрило шкільний реєстр.

Воно вже давно не було безтурботним гоблінятком: йому виповнилося чотирнадцять, і воно мало ім'я, яке я ніколи не вимовляв без посмішки — Тіка. «Швидка», гоблінською. Воно здобуло це ім'я в боротьбі з усіма, хто намагався називати його інакше.

Тіка прибула до моєї печери восени третього року. Приїхала на гоблінській вагонетці канатної дороги (самі ж і збудували!) та піднялася нагору пішки — бо до дракона слід іти пішки, це, як вона пояснила, «протокол ввічливості, я його сама у школі вигадала».

Вона прийшла з товстою книгою — власним реєстром, який вела від того самого дня, як я впав на її бурякову грядку.

— Дядьку Драконе, — мовила вона (дядьку — бо я суворо заборонив називати себе «великим і жахливим» після того, як на площі в столиці натовп засміявся). — Я закрила перший реєстр. У ньому сорок чотири сторінки. Я завела новий, але мушу закрити останній запис у старому. Він досі відкритий.

Вона простягнула мені книгу. Я прочитав запис, виведений дитячим почерком ще два роки тому:

«Дракон. Впав на буряки. Платив за збитки. Працював. Навчився мурувати (кепсько). Махав лапою з неба. Запис закрию, коли він зробить щось таке, чого неможливо занотувати».

— І що ж? — запитав я.

— Тому й закриваю, — відповіла Тіка. — Бо те, що сталося потім, не вміщається в жодну книгу. Я пробувала писати: "Він зупинив війну листами". Але це про листи, а не про тебе. Пробувала: "Він показав людям, що дракони не злі". Це про людей, а не про тебе. Те, чого неможливо занотувати, — вона глянула на мене своїми жовтими очима, у яких спалахнув той самий вогник, що й три роки тому, — це те, що ти просто був поруч. Отже, запис закритий. А новий реєстр я почну інакше: "Дракони. У горах. Один. Свій"*.

Я сидів перед гоблінською дівчинкою з книгою в лапах і думав про те, що за все моє нове життя мене не вражали так ні ритуали, ні протоколи Квеста, ні промови на майданах. А це вразило. Бо стати «своїм» у реєстрі гоблінського селища виявилося вище за будь-які титули, які міг запропонувати цей світ.

— Тіко, — промовив я, — а що ти робитимеш далі? Ти ж закінчила школу. У тебе є всі здібності для того, аби очолити громаду. Старійшина вже слабшає, Грут теж.

Вона подивилася на мене так, ніби я висловив щось очевидне, але абсолютно чуже.

— Ні, — поправився я, перш ніж вона відповіла. — Стоп. Я згадав цей твій погляд, коли хтось говорить за тебе. Запитання знімається. Скажи сама.

— Я піду в каньйон, — відповіла Тіка. — До Вейл. Вона набирає тих, хто вестиме переговори з людьми — із новими містами, які прагнуть торгівлі. Вона казала, що потрібен той, хто вміє верифікувати дані й посміхатися одночасно. Бо переговори без посмішки — це війна, а з посмішкою — це робота. Я вмію і те, й інше. Отже, я йду. І ще... — вона згорнула книгу, — я прийшла запитати про останнє. Запитання живильне, я його не записувала, бо воно живе тільки в розмові. Дядьку Драконе... Коли в горах знову стане геть спокійно, коли ніхто нічого не будуватиме, ніхто не вестиме переговорів і нікому нічого не буде потрібно... що ти робитимеш тоді?

Я подивився з висоти печери на долину. На гоблінське селище, де на млині крутилися жорна. На шлях, яким прямував торговельний караван Довмонта. На схід, де за хребтом лежав Кайріт і у вікнах веж горіло тепле світло. На захід, де стояв Кривий Міст зі школою, над якою вився вечірній дим і де хтось випікав хліб.