Глава 18. Млинці

Літо прийшло на схід пізніше, ніж на захід. Вейл казала, що так буває завжди: сірі скелі віддають сонце останніми, бо першими прийняли тінь. Але того літа ніхто не скаржився на запізніле тепло. Того літа на сході будували.

Я не думав, що колись це скажу, але найважчою роботою того літа була не війна. Найважчою виявилася бухгалтерія.

Тридцять шість ритуалів, які залишалися в списку, треба було організувати чітко й беззбройно. Квест очолив комісію з повернень при новій раді родів (він погодився на це з однією непохитною умовою: «Я очолю комісію, але протокол вестиму власний, а не їхній. Це моя єдина вимога, і вона не обговорюється»). Белларміни, які тепер тримали скарбницю, беззаперечно погодилися — бо протоколи Квеста вже стали міською легендою, а легенда, як чудово знали Белларміни, коштує дорожче за будь-які офіційні герби. Двічі на тиждень на білому вівтарі зникала людина, повертаючись додому, і двічі на тиждень до скарбниці поважно заходив Квест із накладними.

Старий же робив зовсім інше. Пан Двір — як його тепер називали геть усі (ім'я дала бабуся Мітра: «Ти чотириста років тут усе вимітав. Отже, ти двірник. Пізніше придумаємо щось гучніше, а поки хай буде так» — і старому сподобалося, бо, за його словами, «ім'я за роботою — це найчесніше ім'я») — ходив каньйоном і робив те, чого не робив ніхто раніше: розпитував своїх трьохсот вигнанців. Тихо, по одному, на лавах, за чаєм: «Хто хоче додому — скажіть. Я не ображуся. Я лише зрадію».

І до середини літа з трьохсот зібраних ним за чотири століття людей бажаючих повернутися виявилося... чотирнадцять.

Чотирнадцять. Я гадав, їх буде щонайменше половина.

— Чому так мало? — запитав я.

— Бо, юначе, — мовив старий, — людина, яку вихопили силою, проживає два життя: одне там, друге тут. І друге життя вона не віддає легко. Вона його збудувала сама, камінь за каменем, і воно належить їй. А перше життя, — він подивився на мене, — перше їй просто дали. А те, що тобі дали, можна й подарувати. Багатьом із моїх людей простіше подарувати перше життя, ніж віддати друге. Отже — чотирнадцять. І я поважаю кожне їхнє рішення. Це, здається, найважче, чого я навчився за чотириста років: поважати вибір іншої людини.

Тих, хто прагнув додому, чекали ритуали. Тих, хто залишався, чекало дещо більше — власні імена.

Бо виявилося, що в печері старого мешкали не лише викрадені діти в сірих плащах. Там жили й ті, кого в різні часи вихопило зі «світів за межею». І серед них на шостий день літа старий привів до мене чоловіка, якого я раніше не бачив: років сорока, високого, з очима людини, яка для себе вже все вирішила.

— Це Мартин, — представив старий. — Він прийшов у мій двір шістдесят років тому. Він не пам'ятає свого прізвища. Але він, — старий усміхнувся своєю сухою посмішкою, — пам'ятає млинці.

Мартин роздивлявся мене довго, а потім мовив:

— Ти дракон... Казали, ти з нашого світу. Я свого майже не пам'ятаю. Але я пам'ятаю, що колись, задовго до цієї печери, я мешкав у місті біля річки. У моєї матері була подруга, яка приходила щосуботи й смажила млинці. З яблуками! І я хотів бути... — він зупинився. — Я хотів бути тим, хто приносить для них яблука. Це все, що я пам'ятаю. I я шістдесят років вважаю, що це найкраще, що від мене залишилося — бути тим, хто приносить яблука.

І тут я збагнув, чому старий привів його саме до мене.

— Мартине, — мовив я. — Я збираюся смажити млинці. Мені потрібні яблука. Багато! Гобліни не знають, що таке млинці, орки печуть сухий хліб, а демони готують гриби. У каньйоні немає жодної людини, яка б знала, як робляться млинці. Крім мене. Але я, здається, забув половину рецепта... Ти пам'ятаєш другу половину?

Він глянув на мене, і в його очах, які шість десятиліть були очима людини без ім'я, уперше спалахнуло щось живе:

— Тісто на кефірі, — мовив він повільно, наче відчиняв двері, закладені каменем багато років. — Або на кисляку, якщо кефіру немає. Сода. Обов'язково погасити! Яблука різати тоненькими скибочками — не кубиками! Скибочками, бо кубики тонуть у тісті, а скибочки тримаються на поверхні. I сковорода має бути чавунною. А перший млинець... — він зупинився. — Перший млинець завжди комом. Це закон.

— Це закон, — посміхнувся я.

Ми з Мартином смажили млинці на дев'ятий день літа. Це перетворилося на справжнє свято, про яке знав увесь каньйон. Довмонт привіз із гоблінської долини важку чавунну сковороду (у гоблінів був чавун, у них було геть усе — треба було лише грамотно попросити). Марла з оркської долини привезла борошно та глечик того, що я назвав кисляком, а вона — «тим, від чого лиця зводяться». Вейл дала запашний мед із лишайникових полів каньйону (мед у них мав нотку сірки, і це був найкращий мед, який я куштував у двох світах!). А яблука принесли діти. Звідусіль — бо діти завжди приносять яблука, коли чують слово «млинці». Це, здається, універсальний закон усіх світів.

Готували на нижній терасі на великому вогнищі. I перший млинець, як і належить за законом, вийшов комом. Другий — теж. Третій вийшов ідеальним. Мартин, тримаючи дерев'яну лопатку, плакав. Не ховаючись — просто смажив і плакав. I жодна людина не мовила йому ні слова, бо всі зрозуміли: чоловік шістдесят років не знав, хто він є, а тепер згадав, що він — той, хто смажить яблучні млинці. I цього виявилося цілком достатньо, аби бути особистістю.

З'їли ті млинці триста чоловік. Демони смакували їх із грибним медом і запевняли, що це їжа богів. Я не сперечався — істина не потребує суперечок. Гобліни ретельно занотували рецепт у свою книгу: «Млинці. Склад: борошно, кисляк, сода, яблука скибочками. Авторство: Мартин без прізвища та Дракон. Собівартість: нуль мідяків. Цінність: обліку не підлягає». Квест випросив у них цю сторінку й переписав її собі, бо гоблінська бухгалтерія, як він казав, — «єдина у світі бухгалтерія, яка вміє фіксувати речі, що не мають грошової ціни».