Глава 17. День на білому вівтарі

Ми увійшли в столицю на початку весни. Увійшли відкрито, дорогою, вдень, і це було найдивнішим за весь рік: наша колона з шести чоловік та одного старого Повелителя, який ішов попереду, спокійно пройшла крізь браму під розгубленими поглядами варти. Варта навіть не ворухнулася, бо їй не дали наказу — а давати наказ боялися. Адже попереду крокувала Героїня, яку офіційна пропаганда вже оголосила «зрадницею», старий, якого сто років вважали злим духом сірих скель, і писар із протоколами під пахвою.

Ася йшла першою. У звичайному дорожньому вбранні, без меча, із шаллю Марли на плечах. І люди на вулицях, які двічі бачили її на цьому ж місці (спочатку як сяючу ікону, а потім як «викрадену жертву»), тепер не кричали нічого. Натовп мовчав і рахував. Я чув це драконячим слухом: серед юрби шепотіли цифри: «Три тисячі мідяків податку на війну...», «Сорок років...», «Тридцять сім...». Слова з її попередніх виступів уже жили в людях самостійно, як здорове насіння, і тепер це насіння проростало без жодного примусу.

На майдані вже чекали Белларміни. Обидва брати — старший і молодший — у плащах без родинних гербів (герби зняли, бо сьогодні вони грали роль не жадібних кредиторів, а «благодійників нації»). Поруч із ними стояв представник ордену — не той старий із мертвим обличчям (той, як з'ясувалося пізніше, тихо помер у сні тиждень тому, і орден приховував цей факт), а молодий, знервований чиновник із папками. Натовпу зібралося більше, ніж будь-коли: прибули жителі з усіх довколишніх міст, бо новина про «Обрану, яка може повернутися до своєї матері», облетіла королівство наче блискавка.

Ритуал мали провести публічно. Це була непохитна умова Асі, і Белларміни її прийняли, бо без публічності ця партія втрачала для них будь-який сенс.

Ася піднялася на білий камінь вівтаря. І заговорила спокійно, без пафосу — бо пафос вона залишила тим, хто любується словами, а сама говорила з тими, хто навчився мислити цифрами:

— Людове! Мене звати Ася. Мене прикликали на цьому камені рік тому й сказали, що я Обрана. Я не була обраною — мене просто викрали. І за цей рік я дізналася багато такого, про що мушу вам розповісти. А потім зроблю те, що має бути зроблено. Я повертаюся додому. До своєї матері! Панове Белларміни надають мені це право. Я не довіряю їм, але ритуал справжній — я особисто перевірила документи. І тут виникає єдине запитання, яке я хочу поставити усім вам: якщо дорога додому весь цей час існувала, чому за чотириста років нею не повернувся жоден із прикликаних?! Чому ця дорога відкрилася саме зараз — коли вона знадобилася Беллармінам, аби прибрати мене зі сцени?

Вона обвела майдан рукою:

— Потому що вона ніколи не була дорогою додому! Вона була нагородою, яку тримали біля горла: хто кориться — той мовчить. Тож я висуваю умову, і вона остаточна: я повернуся додому лише тоді, коли дорогу додому отримають усі! Ось список! — вона підняла сувій, підготовлений Квестом. — Тридцять сім імен! Це всі, кого вихопили з нашого світу за чотириста років. Дехто з них ще живий. Дехто живе в скелях і через втрату пам'яті навіть не знає власного імені. Я кажу: хай усі, хто бажає, повертаються! За рахунок тих, хто їх сюди притягнув! Бо той, хто забрав людину з її світу, мусить мати мужність її повернути. А хто виступає проти — той визнає, що ритуал був просто брехнею! А тепер, — вона глянула на Беллармінів, — вирішуйте.

І тут я мушу зупинитися й розповісти, що зробили Белларміни — бо це виявилося найнесподіванішим ходом за весь день. I я — дракон, який вважав, що бачив усе — знову прорахувався!

Старший Беллармін зробив крок уперед, підняв руку й проголосив на весь майдан:

— Приймаємо!

Квест, який стояв поруч зі мною, схопив мене за рукав із такою силою, що я відчув його пальці навіть крізь людську подобу. Він прошепотів:

— Вони не можуть погодитися! Тридцять сім ритуалів — це крах казначейства! Чому вони погоджуються?!

А старший Беллармін, ніби почувши його сумнів, продовжив гучним, упевненим голосом:

— Королівство, яке забрало людей, мусить їх повернути! «Світло» прощає! Скарбниця платить! Я особисто від імені найстарших родів ґарантую проведення всіх тридцяти семи ритуалів! — А потім, стишивши голос і дивлячись прямо на Асю, додав лише для нас: — Дякую тобі, дівчино. Ти щойно зробила те, чого я прагнув два десятиліття. Орден двадцять років блокував ритуали повернення, бо кожен повернений — це живий свідок їхніх злочинів! Тепер ти публічно змусила їх відчинити ці двері. I за це ми купуємо не твою приватну дорогу — ми купуємо сам орден! Коли тридцять сьома людина повернеться додому, ордену вже не віритиме жодна душа, і скарбниця родів стане новим казначейством королівства. Ти щойно вручила мені корону. І я чесно за неї заплатив. Хай тепер натовп вирішує, хто з нас виграв.

Я стояв і думав: ось воно... Ось чому вони погодилися! Вони грали не проти нас — вони грали проти ордену, а ми були лише фігурою на їхньому полі. Партія була виграна ними в ту саму секунду, коли Ася підняла сувій.

Але тут виступив орден. Молодий чиновник із папками вискочив на вівтар і зробив те, чого я потай побоювався увесь шлях — те, про що попереджав старий Повелитель ще взимку: він розкрив натовпу правду про дракона.

— Людове! — прокричав він. — Перш ніж ви радітимете обіцянкам, подивіться, хто стоїть поруч із Обраною! Це не дух і не герой! Це — дракон! Потвора з гір, про яку ваші діди молилися, аби вона не спускалася в долини! Той самий рід, який двадцять десятиліть тому випалив три квітучі міста! Він набув людської подоби й ходить поміж вас! Скільки з вас приймали його за звичайного мандрівника?! Скільки з вас виказували при ньому свої таємниці?!

І тут, друзі мої, я зробив те, чого сам не планував.

Я піднявся на вівтар.

Не за планом — я мав залишатися над містом як безликий аргумент. Але коли він вигукнув про «три випалені міста», я збагнув: або я виходжу зараз, або ці люди розійдуться по домівках із застарілим страхом, і цей страх отруюватиме їхні зими довше за будь-які цифри. А я більше не хотів, щоб мене боялися. Я хотів, щоб мене сприймали таким, яким я є.