Глава 14. Третя

Я хочу, щоб ви зрозуміли одну річ, перш ніж я розповім, ким виявилася Третя. У моєму минулому житті був один хлопець, якого я ненавидів щиро, по-справжньому, без жодної філософії. Це був музикант із паралельного класу. Високий, із гітарою, з тим самим типом усмішки, який у шістнадцять років здається талантом, а в двадцять п'ять виявляється просто відсутністю страху перед публікою. Він нічого поганого мені не зробив. Він просто існував — і цього було цілком достатньо.

А ще була дівчина. Її звали Юля. Я згадував про неї в першій главі: невзаємне почуття, яке я не встиг як слід навіть збагнути. Вона вчилася в паралельному класі, сиділа через ряд від мене на історії, і одного разу у квітні я три тижні збирався сказати їй одну-єдину фразу. Три тижні! Я репетирував її перед дзеркалом, писав у чернетках, міняв слова місцями — як міняють місцями каміння в кладці, яка все одно виходить кривою. А потім на шкільному вечорі цей музикант сказав їй ту саму фразу першим — тільки краще, з гітарою. І вона відповіла: «Так».

Я не підійшов. Пішов додому пішки під квітневим дощем і увесь шлях переконував себе: Нічого, ще буде час. Ще буде весна...

Весна так і не прийшла. Пачка чіпсів прийшла раніше.

І тому, коли гоблінський торговець приніс до Кайріту звістку про Третю, він приніс, крім самої новини, ще й її опис. Торговець бачив її на площі під час церемонії з близької відстані, бо торгував там водою. Він описував: молода, років вісімнадцяти, темне волосся в хвості, у куртці, яку в нашому світі носять навесні.

Я слухав, і всередині в мене все хололо. Не від здогадки — здогадка прийшла пізніше. Спочатку виникло просто старе відчуття з минулого життя — відчуття людини, яку ти бачив щодня пів року через ряд.

— Охорона була здивована, — мовив торговець. — Вона не плакала й не кричала. Вона запитала: «Це ж не розіграш? Скажіть чесно». А коли їй відповіли, що ні, вона мовила: «Тоді я хочу бачити того, хто тут за головного. І я не зрушу з місця, поки не переконаюся, що мої батьки знатимуть, що зі мною сталося». І орден, — торговець хихикнув, — орден пообіцяв. Орден завжди дає обіцянки.

— Її звати... — почав я і запнувся, не впевнений, чи справді хочу це чути.

— Юля, — сказав торговець. — Вона сама назвалася. Гучно, на всю площу. Казали, вона так зробила навмисно, щоб її запам'ятали люди, а не лише орден.

Я сидів у Кайріті над цією звісткою три дні. Не летів, не радився, не складав протоколів. Просто сидів. Ася розуміла, що коїться щось недобре, і не розпитувала. Квест занотовував у свою п'яту графу «Не піддається опису» щодня по одному рядку. А на четвертий день я розповів усе.

Ми сиділи з Асею в її маленькій кімнаті, у печі горів вогонь, пахло свіжим хлібом, і я сказав просто, бо інакше не вмів:

— Асю... Я знав Третю. У своєму колишньому світі. Вона була першою дівчиною, яка мені відмовила.

Ася відклала хліб, подивилася на мене й мовила річ, за яку я її, здається, поважаю найбільше за все своє нове життя:

— Славку... У своєму світі я три роки працювала офіціанткою. Знаєш, скільки людей я зустріла з тих, кого знала раніше? Жодного! А ти помер і прилетів у світ меча та магії, де орден прикликав усе ту саму школу! Це або дивовижна випадковість, або найдурніша орденська помилка, яку я чула. Поясни.

Я пояснював довго й плутано. Про те, що ритуал прикликання не вибирає довільно — він висмикує того, хто перебуває на іншому кінці долі. Про те, що я не знаю, чому на цьому кінці опинилися саме ми троє, що це означає і чи означає взагалі бодай щось. А наприкінці висловив головне — те, що мучило мене всі ці три дні:

— Асю, орден шукав злісну. Старий казав: вони шукатимуть злісних, бо ті вірять до самого кінця. І я боюся не того, що Юля стане їхньою зброєю. Юля нічиєю зброєю не стане, я її знаю. Я боюся іншого. Я боюся, що вони розкажуть їй про дракона. Про люту потвору, яка «викрала» Першу Героїню. І що вона піде на схід, аби мене вбити, і зробить це тоді, коли я не зможу цьому завадити. Бо знаєш, у чому річ? Вона, здається, й досі вважає мене тим хлопцем, який так і не наважився підійти. А я той, хто підійде. Тільки не так, як вона думає, і зовсім не туди, куди планує орден.

Ася довго мовчала, а потім мовила слова, які стали планом дій:

— Тоді тобі треба прилетіти до неї першим. Раніше, ніж орден встигне нав'язати їй свою версію. Бо, Славку, ти сам казав: той, хто першим пропонує історію, здобуває прихильність. Орден розкаже їй казку про дракона-монстра. Ти мусиш розказати про хлопця з паралельного «Б». І, — вона посміхнулася, — у цій боротьбі історій ти вперше маєш незаперечну перевагу. Орден знає тебе два місяці. Вона знала тебе три роки.

Я летів на захід п'ять днів. Не поспішав. Мені треба було придумати близько чотирьох тисяч слів, і жодне з них не складалося у фрази. Знаєте, що я збагнув у дорозі? Що я — дракон, який може набувати будь-якої подоби, що я — найстрашніша сила цього світу, що Повелитель Демонів називає мене юнаком із повагою... а сам усе одно репетирую перед хмарами ту саму фразу, яку репетирував у шістнадцять років перед дзеркалом!

Деякі речі не змінюються, навіть коли ти стаєш драконом.

У столиці підібратися до неї виявилося складно: орден тримав Героїню у високій вежі під суворою охороною. Але в ордену існувала одна традиція, якої вони не могли зрадити: Героїня щотижня мала з'являтися перед натовпом. Як виводять прапор. Нова Обрана, нова балада, новий вихід. Натовп мусив бачити свою «надію».

Я знав розклад. Субота, полудень, площа.

Я прийшов на майдан у подобі, якої не приймав жодного разу за все нове життя: вісімнадцятирічного хлопця. З чорним волоссям, у куртці, схожій на ту, що носив тоді. Я став не чоловіком із жовтими очима — я став тим, ким був тоді, два роки тому. Гадав, що це хитрість, а виявилося — чи то покаяння, чи то спокуса. Але це була найчесніша річ, яку я міг їй запропонувати: самого себе.

Люди зібралися до полудня. Вивели й її. Вона стояла на помості біля вівтаря у світлому вбранні, і я дивився на неї з юрби — дивився не на Героїню, а на дівчину зі своєї юності. Вона подорослішала за ці два роки. Вона стояла й дивилася на натовп тим самим поглядом, який я добре пам'ятав: поглядом людини, яка подумки рахує хвилини, скільки ще доведеться тут стояти.