Глава 12. Військо, яке не прийшло

Дорогу на захід ми почали з Довмонта. Точніше, Довмонт почав її сам, ще вночі — поки я перебував у столиці. Коли я повернувся в Кайріт, усе було готово: два вози, чотири воли і по сім пар черевиків на людину. (Він подарував нам і восьму пару, хоча нас було семеро: «Восьма пара, — мовив він, — для людини, яку ми ще не зустріли. Завжди носи із собою черевики для того, кого ще не зустрів. Це золоте правило обозного старшого»).

До речі, про моє повернення. Я вилетів зі столиці вночі, а вранці вже спускався в каньйон, де першим мене зустрів Квест. Він подивився на мене, на небо, з якого я з'явився, на свої папери і промовив:

— Суб'єкт «Д» був відсутній дванадцять годин. Після повернення виявлено: дракон володіє інформацією про Другу. Додаю до протоколу графу п'ять: «Не піддається опису».

— Квесте, — мовив я, — у тебе вже є така графа.

— Тепер їх дві, — відрізав він і зробив запис.

Ася слухала мій звіт про Другу — вчительку — сидячи на камені скраю тераси Вейл, і довго про щось думала. Потім мовила річ, якої я від неї не очікував:

— Я розумію її.

— Як?

— За історією її життя. Славку, я ж померла на п'ятнадцятому поверсі, пам'ятаєш? Я жила в такій самій багатоповерхівці. А вчительки — вони ж... — вона махнула рукою, — вони всюди однакові. Я впізнала її з твоєї розповіді. Тихі, спокійні, які вчиняють усе за розрахунком. Які за п'ять хвилин до дзвінка прощаються з класом, а потім мовчки сидять за столом. Мій перший вчитель хімії був саме таким. Я його дуже любила. — Вона подивилася на мене. — Орден хотів знайти зброю, а витяг двох людей одного штибу. Нас двоє таких. Знаєш, скільки подібних людей у всіх світах? Більшість! Просто більшість ніхто й ніколи не прикликає.

— Тепер прикликають, — сказав я. — І це для них величезна проблема. Орден уже знає, що Друга не стане знаряддям. Вони готують Третю.

— Не готують, — втрутився Квест, який підійшов із паперами. — Готували. А потім чекали на результати дій Другої. А результат, з огляду на те, що я знаю про орден, наступний: вони не прикличуть Третю самостійно.

— Чому?

— Бо ритуал прикликання коштує надзвичайно дорого! Я бачив фінансовий звіт скарбниці: один ритуал з усіма податками, жертвами, провізією, охороною та баладами — це річний бюджет міста розміром із Кривий Міст. Орден пішов на Другу тому, що Перша вважалася «втраченою». Але Друга теж стає «втраченою» — і це вже дві катастрофічні втрати за пів року! Натовп ще не знає, що Друга не воюватиме, але орден це вже чудово розуміє. І орден, — Квест постукав пальцем по паперу, — орден зараз рахує не майбутню війну. Орден рахує, скільки ще таких прикликань здатна витримати скарбниця, перш ніж старі роди запитають: «А навіщо все це?»

— Тобто, — повільно промовила Ася, — їхній механізм дає збій.

— Механізм не дає збій, — поправив Квест. — Механізм очікує. А поки очікує — робить те, що вміє найкраще: шукає винних. І винних вони вже знайшли.

— Кого?

— Нас, — сказав Квест. — У столиці оголосили нагороду за голови. За дракона — тисяча золотих. За Обрану-зрадницю — дві тисячі. І окремо, — він глянув на Довмонта, — за обозного старшого, який «сприяв викраденню»: п'ятсот.

Довмонт, який саме намощував восьму пару черевиків у віз, навіть не обернувся:

— П'ятсот?! За мене?! За чоловіка, який дев'ять походів зберігав майно королівства?! Це особиста образа! Я коштую як мінімум тисячу. Я це в протокол вносити не буду — просто запам'ятаю.

Виступ на вівтарі вирішено було провести так: Ася увійде в столицю одна, вдень, через головну браму — відкрито, як повернута Обрана. Це була найнебезпечніша частина плану, і ми це добре усвідомлювали. Орден очікував на неї зі зброєю. Але в цьому й полягала суть: орден не міг стратити її просто на площі при всьому натовпі, бо люди знали її обличчя. Якщо Обрана загине від мечів «вартових світла» на білому камені — балада, яку вони склали, негайно обернеться проти них самих. Ордену доведеться або повернути її в офіційну легенду, або прибрати тихо. І поки вони вагатимуться, у нас з'явиться вікно можливостей.

Я перебуватиму в небі над містом. Квест вирушить до скарбників, із якими вже встановила контакт вчителька. А сама вчителька (вона наполягла на цьому, і план від цього лише виграв) у день виступу Асі виведе на площу дітей. Не мітингувальників — учнів із зошитами! Вони «прийдуть подивитися на Обрану» — так це подадуть у школах, і орден не зможе цього заборонити. Бо заборонити дітям бачити Героїню — це крок, який натовп збагне миттєво.

А Ася говоритиме. Не сухим протоколом — історією. Про чашку молока, про старого гобліна, про слово «усунути» в таємному листі. Промовлятиме з грудей, як молитву. Так, як її вчили — тільки з протилежним змістом.

— І найголовніше, — мовила Ася під час репетиції в каньйоні, — я скажу їм про Другу. Про те, що орден прикликав не воїна — вони прикликали людину, і ця людина ставить запитання. І натовп може ставити їх разом із нею! Це унеможливить прикликання Третьої. Бо прикликання, про яке люди знають, що воно несе не зброю, а запитання — це вже не сліпий механізм. Це живий голос.

Вейл слухала цей план із виразом обличчя людини, яка бачила надто багато планів за своє життя. Потім мовила:

— У вашому розрахунку є одна помилка. Ви змушуєте натовп обирати. А натовп, який змушують обирати, найчастіше обирає те, за чим безпечніше стояти. А безпечніше стояти за сяючими. Я двісті років спостерігала за натовпами.

— Саме тому, — відповіла Ася, — мій виступ не закінчиться закликом до вибору. Він закінчиться запитанням. Я не казатиму їм: «Переходьте на наш бік». Я скажу їм: «Порахуйте!». Ось і все. Хай порахують. Натовп, який зробив розрахунок — це вже зовсім інший натовп. Він може ще довго стояти під прапорами сяючих, але він уже рахує. А той, хто рахує, неминуче прийде до правди.

Дійство відбулося на восьмий день. До столиці ми дісталися окремо: я висів над хмарами, Ася йшла дорогою як звичайна мандрівниця (вона наполягла на черевиках Довмонта), а вчителька вже три дні перебувала в місті й, за словами гоблінського торговця, «зробила те, чого не робив ніхто: переконала вчителів трьох міських шкіл прийти на площу зі своїми класами».