Глава 9. Полювання

Знаєте, як найшвидше зрозуміти, що ти став ворогом держави? Спостерігати за дрібницями. Родерік оголосив усім трьом сотням вояків, що Обрану викрали темні сили за сприяння зрадника в обозі, і що повернути її світлу долю може тільки щира молитва та залізна дисципліна. А потім підійшов до табірного кота (сірого, з нашого обозу) і лагідно погладив його. Я бачив це з висоти. Це була перша людська річ, яку Родерік зробив за весь похід, і саме тому мені стало неспокійно: люди, які раптом починають гладити котів, щось замислили.

А планувати йому було що. За ніч табір перемінився. Жниварі отримали платню наперед (це відразу помітно: наймане військо, якому заплатили наперед — це вже не просто найманці, це вогонь, у який подвійну порцію олії налили). Лицарі замкнулися в наметі для нарад. А з боку столиці на горизонті з'явилися два гострі піки: це везли облогову вежу на величезних колесах. Облогову вежу на похід проти демонів, які живуть у каньйоні! Цю вежу військо тягло зі столиці три тижні, і я раніше вважав це звичайною пихою королівства. А виявилося, що це не пиха: це план. Королівство має намір не просто виграти війну. Воно має намір утримати в покорі все, що залишиться. Утримати людей. Утримати нелюдів. Утримати всю правду.

І ось що я зрозумів тієї ночі, коли ми з Асею та Довмонтом сиділи в обозі над картою, яку той дістав з-під мішка з борошном:

Королівство готувалося не до війни з демонами. Королівство готувалося до війни з правдою.

— Дивись, — сказав Довмонт, тицяючи пальцем у карту. — Ось тут, біля Кайріту, вониставлять вежі. Не проти стін — стін у Кайріту немає. Проти людей! Проти кожного, хто захоче втекти. Королівство воює не з демонами. Королівство воює з правдою, а проти правди найкраща зброя — це облогова вежа. Бо від неї не сховається ніхто, включно з власними вояками.

— А ми? — запитала Ася. — Що вони зроблять з нами, коли знайдуть?

Довмонт довго дивився на неї. Потім промовив те, що я сам думав, але не наважувався вимовити вголос:

— Тебе ніхто не вбиватиме, дівчино. Тебе привезуть назад, у столицю, на той самий білий вівтар. І там оголосять, що Обрана пройшла через важку спокусу темряви й повернулася до Світла. Натовп ридатиме від розчулення. Баладу перепишуть: там з'явиться куплет про "велике випробування". І потім, тихо, без зайвих очей, орден внутрішнього нагляду відведе тебе в підвали собору. І там, — він подивився на мене, — там, носильнику, у підвалах, де готують прикликання, є кімната, яку в ордені називають «кімнатою спокою». Я бачив, як від туди везли одного чоловіка п'ятнадцять років тому. Він повернувся іншою людиною. Точніше, зовсім не людиною. А якщо чесно — взагалі не повернувся.

— А зі мною, Славко?

— Зі мною, — мовив я, — буде простіше. Дракона не можна страчувати прилюдно. Дракона можна стратити тільки таємно, і для цього ордену знадобиться щось особливе. Наприклад — Друга Героїня. Здається, я щойно зрозумів, навіщо їм Друга.

Ася поблідла. Вона тоді вперше зрозуміла: Друга Героїня — це не запасне колесо для війни. Друга Героїня — це кат для першої. Її прикличуть, навчать ненавидіти першу, і перша, щойно подивившись на неї, побачить саму себе рік тому: молодшу, наївнішу, з мечем та сліпою вірою. І ця мить — мить, коли гине остання надія, — і є та сама «кімната спокою».

— Отже, тікаємо, — мовила Ася. — Сьогодні.

— Сьогодні, — погодився я. — Тільки не тікаємо драконом у небі над армією — це все одно що прилетіти на свято з дарунком у вигляді паніки. Ідемо пішки, вночі, через північний хребет. І забираємо двох людей.

— Кого?

— Довмонта й Квеста.

Ася подивилася на мене як на божевільного:

— Квеста?! Він же... він їхній писар! Він першим напише протокол про нашу страту!

— Він їхній писар, — відповів я. — Але він пише протокол, який у нього не сходиться. Він бачив лист ордену. Він знає про Другу. І, головне, він знає одне: коли протокол не сходиться, писар не може писати далі. Людина, яка воює за порядок, піде туди, де порядок справжній. Питання тільки в тому, чи встигнемо ми забрати його до того, як це зробить орден.

— А Довмонт?

— Довмонт, — усміхнувся я, — просто найнебезпечніша людина в цій армії. Бо він усе знає й удає, ніби нічого не робить. Такі в кінці піднімають прапори повстання, коли всі інші вже лежать. Краще, щоб він піднімав наш прапор.

Уночі все пішло не за планом. Втеча виглядала так.

О пів на дванадцяту я підійшов до намету Квеста. Квест не спав. Квест писав. Він писав уже третю годину поспіль при свічці, і я, стоячи за наметом, прочитав заголовок: «Протокол №1: Про розбіжності між наказами ордену та діями сіра Родеріка. Для збереження...» — далі чорнило розмазалося, бо рука його тремтіла.

Я зайшов. Квест навіть не злякався. Він підняв голову, подивився на мене й мовив:

— Я знав, що ви прийдете. Я як раз складав ваш протокол. Про те, що дії Обраної відповідали листу ордену, а дії сіра Родеріка — ні... — Він звів на мене очі. — Але в мене проблема. Протокол існує в одному примірнику. Один примірник — це не документ. Один примірник буде не доказом, а підставою для моєї страти. Мені потрібен другий примірник, у безпечному місці. Хіба не за цим ви прийшли?

— За цим, — сказав я.

— Тоді ведіть. Але я беру свої папери. І ще, — він зібрав перо, чорнильницю та пісочницю так, як воїни беруть зброю, — я залишаю за собою право писати все, що бачитиму. І право опублікувати це, коли ми виграємо. Це моя платня. Не золото. Архів!

— Домовилися, — сказав я. — І ще одне. Ти записав у протоколі моє перетворення на дракона?

— Записав, — поважно мовив Квест. — «Свідок №1: носильник Славко, надалі суб'єкт "Д", перетворився за п'ять секунд, розмах крил приблизно...» — він глянув на мене. — Приблизно не піддається опису. Перепишу, коли побачу ще раз.

Я не стримався і засміявся. Уперше за дев'ять днів.

Довмонта будили довше. Не тому, що він спав, а тому, що пакував речі.