Глава 7. Чашка, яка не відпускає

Ася не була дурною. Скажу це ще раз, бо в усіх баладах, які про неї пізніше склали, вона фігурує або як свята, або як наївна дурепка, яку легко обманули. Обидва варіанти помилкові. Її обманули так само, як обманюють усіх розумних людей: не приховуючи правду повністю, а керуючи тим, куди саме вона дивиться. І те, що через два дні після згарища вона почала власне розслідування — це була не ознака підозріливості. Це була ознака того, що розслідувати її навчили ще у своєму світі. Я згодом дізнався: вона там закінчила два курси з давніх дисциплін, і одна з них називалася незвично для світу меча і магії — «критичне мислення».

Почала вона з простого. З чашки.

— Славко, — сказала вона на другий вечір, коли ми знову сиділи біля обозового багаття. — Я хочу знати про гоблінів. Усе. Скільки їх, чим вони живуть, у що вірять. Де я можу про це прочитати?

— Ніде, — сказав я. — Про них не пишуть. Про них проповідують.

— Тобто книжок немає взагалі?

— Є, — відповів я. — У самих гоблінів. Але їх не перекладають, бо той, хто переклав би, мусив би спершу навчитися гоблінської. А для цього треба поїхати до гоблінів. А хто поїде до гоблінів, той повернеться або з книжками, або з істерикою. Королівство обирає істерику. Вона дешевша.

Вона довго дивилася на мене.

— Ти дивно багато знаєш для носильника.

— Носильник багато ходить, — знизав плечима я. — Ноги носять, голова з ними за компанію.

Це було так собі виправдання. Але вона прийняла його, бо їй страшенно хотілося, щоб хоч щось у її сумнівах залишалося нормальним. Людина, яка стоїть на краю розуміння, що весь світ навколо неї підроблений, потребує бодай однієї людини, з якою можна поводитися нормально. Я зголосився бути цією «нормальністю». Це була найбільша брехня, яку я тоді їй сказав: ні в мене, ні в неї нічого нормального вже не було й не буде.

А на третій день вона зробила крок, якого я не передбачив.

Вона пішла до сіра Родеріка й запитала його просто в очі. Я дізнався про це від Довмонта, який прибіг до обозу з виразом обличчя людини, яка бачила, як теля пішло гратися на автостраду.

— Що вона зробила?

— Спитала! — сказав Довмонт, наливаючи собі з горнятка. — Прийшла до його шатра, серед дня, при всіх, і спитала: «Сіре Родеріке, а що сталося з людьми, які жили в тих хатинах, що ми спалили? Де вони тепер? Скільки їх?» І всі це чули! Всі, розумієш?

— Що він відповів?

— Те, що й мав відповісти. Сказав: «Обрана, темні не мають домівок, темні мають лігва. Вони розбіглися в скелі, де їм і місце». І додав, — Довмонт зробив ковток, — «Але твоя турбота робить тебе ще прекраснішою». Вона вийшла. А він після того викликав свого писаря і щось довго писав.

— Писаря королівства?

— Ні. Свого. Особистого. У нього в шатрі є скриня з документами, яку носять окремо від трофеїв. Ти запам'ятай, носильнику: коли у воєначальника документів більше, ніж трофеїв, воює не він. Воює той, хто ці документи складає.

Я запам'ятав. Довмонт був першою людиною у цьому війську, яка мене справді здивувала. Я спершу прийняв його за звичайного обозного капітана — обрюзклого, втомленого, з базарними жартами про пенсію. А він, виявилося, ходив у дев'ять походів! І ці дев'ять походів навчили його того, чого не навчить жодна проповідь: дивитися. Він знав, у кого скриня окремо. Він знав, що жниварі беруть платню з королівської скарбниці, а трофеї здають у ту ж скарбницю. І що «здати» означає продати, а кому продати — якщо все одно королівство купує на власні гроші — це вже питання бухгалтерії, за яку гобліни дали б будь-яку ціну.

— Довмонте, — запитав я тоді. — А тобі не страшно? Такі речі говорити.

Він подивився на мене своїми втомленими очима й сказав:

— Носильнику. Мені п'ятдесят три роки. Страшно мені не за себе. Страшно за отих хлопців, — він показав підборіддям на край табору, де спали добровольці з селищ. — Вони прийшли сюди з вірою в баладу. А балада — вона як податок: платиш заздалегідь, а отримуєш те, що залишиться. Так їм і скажу, коли повернемося. Хто виживе.

Злом, яке сталося на п'ятнадцятий день походу, був живий гоблін.

Його знайшли вранці. Самотнього, старого, кульгавого. Розвідники наздогнали його на скельній стежці за сім кілометрів від згарища: дідок повертався. Це я зрозумів одразу, і від цього мені стало холодно всередині. Він повертався до спаленого села. Живуть же люди так: кинули все, пішли, а потім якась старість, яка не вміє жити в скелях, уночі встає і йде назад до згарища, бо там хоч стіни знайомі.

Його привели до табору зв'язаним. І я бачив, як усе військо повернулося подивитися. Це було перше живе «темне», яке більшість із них бачила у своєму житті. Жниварі дивилися професійно, як дивляться на товар. Лицарі дивилися з тією неприязню, яку виховують роками: на обличчі — страх перед собою, який називають ненавистю до ворога. Добровольці дивилися, розкривши рота. А старий гоблін...

Старий гоблін стояв зв'язаний посеред табору й розглядав їх.

Це було найдивовижніше. Він не тремтів. Він не проклинав. Він розглядав їх усіх, обличчя за обличчям, із зосередженістю бібліотекаря, який уперше в житті побачив читачів своїх книжок. І коли він подивився на мене, я побачив його очі: жовті, як у гоблінятка з рогаткою. І в них було не запитання «Навіщо ви це зробили?». У них було запитання: «А ви взагалі знаєте, що ви зробили?»

А потім почалося те, заради чого я розповідаю цю історію.

Сір Родерік вийшов зі свого шатра й оголосив:

— Обрана! Ось він, служитель темряви. Поруч із тобою твій меч. Королівство чекає на твій перший подвиг!

Триста людей замовкли. Триста людей дивилися на неї. Триста людей чекали, що зараз відбудеться балада — куплет за куплетом, наживо, на їхніх очах. І я дивився на неї, і в моїй драконячій голові з довгою пам'яттю два голоси почали суперечку, яку я пам'ятаю досі.

Перший голос сказав: Зроби щось! Зараз! Зірви маску, закричи, налякай їх — усе що завгодно, тільки не дай їй підняти меч. Бо після першого вбитого вона вже не повернеться. Перша кров — це назавжди.