Глава 6. Трофеї рахують до бою

Похід на схід тривав одинадцять днів до першого нападу. І я скажу вам, за ці одинадцять днів я дізнався про армію світла більше, ніж за всі проповіді, книжки й опудала грифонів разом узяті. Знання було просте й неприємне: світле військо зсередини виглядає точно так само, як і будь-яке інше. Тільки прапори дорожчі.

Ось факти, які я зібрав як носильник — тобто як меблі.

Перше. Трофеї рахували до бою. Не після. До! На четвертий день походу капітан сяючих лицарів (його звали сір Родерік, і він мав обличчя людини, яка в нашому світі очолювала б відділ продажів і ніколи не обманювала б клієнта без потреби) зібрав офіцерів і показав їм список. Список називався «Реєстр трофеїв за кампанію», і в ньому заздалегідь стояли графи. Роги демонів: так. Ікла гоблінських шаманів: так. Оркські ідоли: так. Графа «Драконяча луска» була порожньою, і біля неї хтось олівцем дописав: «за потреби».

Я стояв поруч із бочками й читав список через плече драконячим зором, навіть не повертаючи голови. Дуже корисна навичка. Порадьте її будь-якому військовому аналітику.

Друге. Героїню готували не до бою. До показу. Її щодня виводили перед стрій, і вона махала мечем у правильному напрямку. Її вчили трьох речень, які вона мала виголосити перед штурмом. Я чув, як сір Родерік репетирував із нею за каретою: «Скажи: "В ім'я Світла, встаньмо!"». Потім: «Ні, не так. Знизу, з грудей! Це має лунати як молитва». Вона пробувала. У неї виходило криво, бо молитви робляться не з грудей, а з чогось такого, чого в неї ще не встигли вкрасти.

Третє. Найманці з татуйованими сонцями на зап'ястях мали серед своїх прізвисько, і це прізвисько було — «жниварі». Я запитав у Довмонта, чому саме жниварі. Довмонт відповів після довгої паузи:

— Бо жнива мають бути вчасними. До дощу. Поки зерно не розсиплеться. — І додав, уже тихіше: — Ти бережися тих, хто так жартує про людей, носильнику. Це не жарт. Це звіт.

А тепер те, що було найважливішим. Вечори.

Після першої розмови біля річки Героїня почала знаходити мене. Не одразу, не навмисно. Просто по дорозі до карети вона стала проходити повз обоз. Потім затримуватися коло куховарні, куди я зносив дрова. Потім запитувати в Довмонта: «А той носильник з півночі, де він?» Коли я виявив цю систему, мені стало і смішно, і гірко водночас: армія з трьохсот блискучих мечів не мала для неї жодної людини, якій можна було б поставити питання: «А це справжнє?». Найближча людина була в обозі й несла бочку.

Вона приходила на п'ять хвилин. Потім на десять. Розпитувала про дурниці: як виглядає північ, чи є там сніг цілий рік, що я робив у своєму світі. Я відповідав нудно, як і належить носильнику. Але дурниці мали властивість розростатися, і на сьомий день вона поставила перше справжнє питання. Це було ввечері біля багаття, і почалося не з питання, а з зізнання.

— Мене звуть Ася, — сказала вона. — Ася. Я вже сказала це своїй подушці, а тепер кажу тобі. Якщо скажу це комусь із них, — вона кивнула в темряву, де світилися багаття сяючих лицарів, — то ім'я стане власністю королівства. Знаєш, що вони зробили на четвертий день? Пустили про мене баду. Ще до першого бою! Баладу, де я вбиваю демона. Демона, якого я ще в очі не бачила! Там уже є куплет про те, як я плачу над переможеним злом. Я не плачу! Я ніколи не плачу в таких ситуаціях — я істерично сміюся. Мама в мене була... — Вона зупинилася, бо ця дорога вела кудись, куди ходити було надто боляче. — Балада вже існує, Славко. А я ще нічого не зробила. Це нормально?

— Ні, — сказав я. — Але це нормально для цього місця.

— А чому ти прийшов у військо? — запитала вона. — Ти ж... теж звідти. Ти ж розумієш, що це все... дивно. Чому ти не пішов собі геть?

І це був той самий момент. Я ж хотів жити спокійно. У мене було озеро, печера, смарагдові плоди й плани на млинці. Я прийшов в обоз з однієї причини: бути поруч, коли настане потрібний час, як сказала Вейл. Але скажи я їй це — і довелося б пояснювати все інше.

Тому я сказав правду в масштабі носильника:

— Бо коли я потрапив сюди, мені ніхто не сказав жодного чесного слова. І я бачу, як людині, яка прийшла так само, як і я, теж ніхто не скаже правди. А так — за це платять два мідяки на день. Дешево й корисно.

Вона подивилася на мене через багаття. І я побачив, як у неї десь у грудях щось уперше відпустило. Не довіра — довіра приходить пізніше. Полегшення від того, що вона тут не сама.

— Дякую, — мовила вона. — За два мідяки.

Дванадцятий день. Гоблінське село вівчарів.

Про нього мені розказали ще з вечора: розвідники принесли карту, і сір Родерік обвів кружком точку над річкою. «Опорний пункт темних сил», — проголосив він. Я глянув на карту — і все всередині похололо. Я знав цю долину. Я пролітав над нею двічі. Там не було жодного опорного пункту. Там було село із дванадцяти хатин, чотири отари овець і сушильня для вовни, яку гобліни будували всім селом два роки.

Я думав усю ніч. Розкладав варіанти, як каміння в кладці, і кожен виходив кривим.

Варіант перший: переконати Родеріка, що розвідка помилилася. Але носильник не має голосу. Варіант другий: перетворитися на дракона й розігнати військо. Триста вояків, серед них вісімнадцятирічні добровольці з селищ, які пішли воювати, бо вдома не мали нічого. Я розіб'ю стрій — а вранці королівство отримає те, чого йому найбільше треба: дракона. Живий доказ усіх проповідей. Вічна війна отримає нового монстра, і після цього вже нічого не вдасться виправити. Варіант третій: саботаж. Маленький, тихий, нудний. Я обрав третій, бо нудне, як я вже встиг навчитися, є найменш помітним.

Уночі я перетнув табір у подобі носильника і зробив три речі.

По-перше, висмикнув у воза із запасами шість підпруг і трохи послабив осі. По-друге, дізнавшись у розвідника (за кружку самогону — людина у світлому війську продає все, включно з честю, просто недорого), що атака планується на світанку з північного пагорба, я вночі прокопав на тому пагорбі кілька траншей під травою і накрив їх дерном. Піші з гарячими головами проваляться там по коліно. По-третє, і це було найважче: я написав записку гоблінам.